У пригодницькій повісті “Таємниця козацької шаблі” зображена подорож сім’ї Руснаків у пошуках реліквії – козацької шаблі. Зірка Мензатюк описала небезпечні, іноді – смішні пригоди Наталочки Руснак, мандри різними історичними місцями, де відбувались важливі події, битви, зустрічі; шалені перегони. “Таємниця козацької шаблі” – це небезпечна, сповнена містики і захоплення мандрівка замками України у пошуках козацької шаблі.
“Таємниця козацької шаблі”
Розділ 1. В якому з’являється Машка
Спочатку давайте познайомимося з Машкою. Вона не вельми гарна, хоча вважає себе красунею. У неї великі, ясні кришталеві очі – ото через них і зроджуються Машчині претензії на красу. Вночі вони пронизують темряву, наче ніж розм’якле масло. Але більше їй нічим похвалитися. Машка давно вже не першої молодості, щоб не сказати підстаркувата. Їй не завадило б підфарбуватися. Рясні прищі також не додають їй принадності. Ззаду в неї наліплена трохи облізла наклейка з собакою, тому що першим Машчиним власником був якийсь професор, великий любитель псів.
– Наклейку треба здерти, – мовила мама, оглядаючи Машку, яку тато щойно придбав.
Ви, певно, здогадалися: Машка – звичайний автомобіль-легковичок вітчизняного виробництва. Хоча ні, не такий уже й звичайний. Часом з Машкою траплялися дивні речі. Але цього ще ніхто не знав.
– Мій друже, тобі підсунули непотріб. Глянь, яке тут усе бруднюче, – сказала мама татові й докірливо похитала головою.
Вона принесла ганчірку й відро з водою й заходилася шкребти, драїти, витирати автомобіль зовні і всередині, а Наталочка з татом їй допомагали. Вони вимили дверці, приладну дошку, довго вибивали й вишуровували сидіння, аж ті врешті стали майже чистими. Коли черга дійшла до заднього скла з собачою наклейкою, мама втомлено махнула рукою:
– Ну її, хай лишається. Я вже геть заморилася.
– Як на мене, то ця псюка навіть кумедна, – сказала Наталочка. – Мені вона подобається. І машина подобається теж.
Авто по-змовницьки підморгнуло їй правою фарою. Певно, то тільки здалося. І все ж воно явно повеселіло. Його очі-фари, протерті чистою ганчіркою, засяли, пускаючи сонячних зайчиків.
– Справжнісіньке старе одоробло, – скрушно говорила мама, стоячи перед вимитою машиною. – Мало того, що облізле. Воно ще й червоного кольору. Помідор, а не авто.
– Дівчата, що ви! Це чудовий колір! – заступився тато за свою обраницю. – Червоні машини здалеку видно, тому вони безпечні на трасі. До того ж цей відтінок називається романтично й інтригуюче: “корида”.
– Не знаю, що спільного в кориди з помідорами, – мама невдоволено знизала плечима. – Крім того, в цьому авто нема кондиціонера. І несправне радіо.
– Дівчата, ви не розумієтеся! – загарячкував тато. – Головне в автомобілі – ходова частина. А в цієї машини прекрасна ходова!
Він бадьоро вдарив ногою по колесу, і блискучий, тільки трохи поіржавілий ковпак відпав і покотився геть.
– Хор-роша мені ходова! – засміялася мама. – Клепки розсипаються.
– Це всього-навсього ковпак, – боронився тато. – Ось давайте проїдемося, тоді побачите.
Він приладнав на місце іржавий ковпак і хотів було сісти за кермо, але мама його випередила. Вона саме закінчила курси водіїв і тепер зібралася показати, чого навчилася. Наталочка умостилася поряд з мамою на передньому сидінні, а татові нічого не лишалося, як сісти позаду.
– Теж мені, розвели матріархат, – бурмотів він. – Ну, рушаймо!
Мама взялася за діло, наче справжній водій-ас.
Натиснула на педаль зчеплення, тоді на газ, але авто чомусь засмикалося, а двигун заглух.
– Н-но, Машко, не брикайся, – мовила мама й знову завела двигун.
– Ха-ха, Машка! – засміялася Наталочка. – Так її й назвімо!
Звідтоді в машини з’явилося ім’я. З другого разу вони рушили вдало, і Машка жвавенько побігла вулицею.
– А що вам казав, дівчата, – торжествував тато на задньому сидінні. – Не машина – звір! Можеш перевірити ще й гальма.
Мама притьмом надавила на педаль, і – бум! – Наталочка врізалася лобом у вітрове скло, аж загуділо.
– Хто так гальмує? – залементував тато. У Наталочки на лобі поволі наливалася велика синювата ґуля.
– Я не винна, гальмувала правильно. Це твої Машка з вибриками, – виправдовувалася мама.
Тато розсердився ще дужче.
– Ти не вмієш водити машину! Чого тебе на курсах учили! – розрепетувався він і не заспокоївся, поки сам не сів за кермо.
Назад до будинку вони під’їхали пересварені й набурмосені, а Наталочка світила ґулею.
Як на те, біля під’їзду стовбичив татів приятель пан Богдан, історик, мандрівник і взагалі вельми цікавий чоловік. Він заусміхався, побачивши тата за кермом.
– О, панство Руснаки купили собі авто! – і зрадів, і здивувався він.
– Еге, – кивнув тато, знову просяявши, мов повен місяць на небі. – Поїдемо на море своїм ходом.
– Гм, на море, – повторив пан Богдан загадковим голосом, що обіцяв цікаве продовження.
Мама запросила гості в хату, і невдовзі вони сиділи за обіднім столом, смакували борщем із свіжими пампушками й обговорювали Машчині достойності.
І тоді пан Богдан сказав таке, від чого Наталоччина душа затрепетала.
– Добре, що ви придбали машину, – сказав він. – Тепер ви зможете врятувати одну дуже цінну старовинну річ, нашу історичну реліквію, якій загрожує небезпека, а то й навіть знищення.
. . .
. . .
Розділ 2. У якому з’являється патріотично настроєний привид
– Ну, знаєте! Це виходить достеменно як у казці: піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю котре! – обурилася мама, коли пан Богдан пояснив, у чому річ.
А йшлося от про що. У пановій Богдановій квартирі на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично настроєний. Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид любив обмінятися враженнями з паном Богданом. А це якось він завітав несподівано, украй розхвильований. Розмахував руками й вимагав найрішучіших дій, тому що, наскільки вдалося зрозуміти, дуже цінній, старовинній, безсумнівно вартісній у мистецькому відношенні реліквії загрожувала небезпека.
– Може, то статуетка індіанського божка з чистого золота? – замріяно прошепотіла Наталочка, що начиталася книжок про індіанців.
Але пан Богдан вважав, що йдеться про реліквію українського походження, бо привид-патріот неймовірно хвилювався.
На лихо, привид не вмів пояснити, де шукати цінну річ. Він намагався витлумачити це жестами, адже привиди, як відомо, здебільшого не розмовляють.
– Він спілкується жестами глухонімих? – діловито спитала Наталочка, бо хлопці в школі навчили її двох чи трьох таких жестів, і вона почувалася знавцем.
– У тому й річ, що ні, – відповів пан Богдан. – За життя той привид був звичайною людиною і мови глухонімих не знав, а після смерті, здається мені, вже нічого не можна навчитися. Тому він часом застосовує, так би мовити, деякі загальнозрозумілі жести… Однак мені вдалося вияснити, що загадкова реліквія загублена на старому бойовищі, можливо, в замку чи фортеці на заході України.
Ох ти ж! Наталочка облизалася. Відколи вона живе на світі, проте ні фортеці, ні замку не бачила жодного разу.
Щоправда, в Києві збереглася фортеця-тюрма, яку збудували за наказом російського царя. Але вона сумна й понура. Тепер у ній музей, там на кожному кроці музейні тітоньки, а хто не знає, яке з ними лихо. Вони кажуть тобі щохвилини: дівчинко, не скачи, дівчинко, не заходь за загородження, дівчинко, не чіпай руками експонатів. Невже ще десь є інакші, таємничі фортеці, де серед замшілих мурів у глибоких підземеллях чекають несподіванки й дива?
Пан Богдан казав, що є такі.
– То треба негайно рушати! – запалилася Наталочка.
Але мама вважала інакше. Мама хотіла знати точну, конкретну адресу, адже замків, фортець, старих бойовищ в Україні хтозна-скільки.
– Що ж, тоді з’ясуйте все самі, – запропонував пан Богдан. – Приходьте до мене завтра ввечері, коли посутеніє. Привид з’явиться, бо він хвилюється за реліквію.
Оце то так! Фортеці, замки, а на додачу зустріч з привидом. Наталочка торжествувала.
Чи, бува, не про такі випадки кажуть: шелеп щастя в хату?
Назавтра вона вбралася в нову сукенку, найкращу із своїх обновок. Мама виклала пишну зачіску, бо як-не-як її побачить незнайомий чоловік, дарма що привид. А тато вдягнув вишиванку, мабуть, для того, щоб привид не подумав, буцімто Руснаки не патріоти. Отак причепурившись, вони подалися на Русанівку до пана Богдана.
– Привид ось-ось з’явиться, – попередив пан Богдан, застеляючи вікна, щоб стало темніше.
– Тобі, Наталочко, краще притримати язик за зубами, – докинула мама.
– Ну й подумаєш, – відповіла дівчинка і стисла губи.
У кімнаті запала тиша.
Всі сиділи мовчки. Знадвору від дніпрової затоки чувся соловейко, шурхотіли кроки перехожих, що вийшли прогулятися в цей благодатний вечір.
Сутінки поволі густішали. Р-р-рип! – раптом прочинилися двері, а в них постало щось біле, з жовтими очима, що світилися.
– Ох! – ледве видихнула мама, відчуваючи, як у неї здерев’яніли ноги, а волосся, руйнуючи зачіску, притьмом полізло догори.
– Няв! – відповіла їй біла з’ява.
– Не лякайтеся, це мій кіт Мурлика, – заспокоїв їх пан Богдан і взяв кота на коліна.
Знов потяглося чекання.
– Може, він не прийде? – ламким голосом спитала мама.
Наталочка відчула розчарування і… полегкість. Ні-ні, вона не боялася, і все ж їй сиділося якось мулько. Пан Богдан не встиг відповісти, бо враз серед кімнати заколихалася світла постать. Все сталося напрочуд просто й природно. Привид закивав головою, закланявся. Він вочевидь був чемною людиною й передусім вітався.
– Добрий вечір, шановний, – відповів йому господар, бо інші ще не оговталися. – Це ось і є панство Руснаки, про яких я тобі розказував. Поясни нам ще раз про ту реліквію.
Привид жвавіше закивав головою. Спочатку він показав на вікно, за яким догасало вечорове небо над Дніпром.
– Я ж вам говорив, це на заході, – коментував пан Богдан.
Привид провів руками, ніби щось розгладжуючи, а потім над тією уявною лінією окреслив щось високе.
– А може, він каже про острови Баунті й золотого божка? – прошепотіла Наталочка.
– Ти не можеш бодай хвильку помовчати? – розсердилася мама, а привид покрутив собі пальцем коло виска. Мабуть, це й був один з тих жестів, про які попереджав пан Богдан.
Привид знову намалював попередню картину й замахав рукою, ніби фехтуючи шаблею.
– Певно, йдеться про місце бою, – загомоніли дорослі, і привид задоволено кивнув.
Далі він прибрав щонайповажнішого і притому суворого вигляду, вип’ятив груди, піднявши праву руку.
Привид не заперечував. Але далі заспішив, загарячкував, розмахував руками, хапався за голову, показував на кишені.
– Чи він каже, що ми знайдемо багато грошей? – завагалася мама.
Тут привид скрутив дулю, а пан Богдан пояснив, що, либонь, мова йде про коштовну річ.
I тією річчю заволодів користолюбний чоловік, тому привид хапається за голову.
– Отже, на заході, на місці великої битви, – підсумовувала мама, а привид покивував, що так. – Битви, мабуть, козацької? Справді так; отже, там перебуває коштовна реліквія, яка потрапила в непевні руки. Цією реліквією є…
– Шабля!
– Булава!
– Золотий кинджал! – в один голос вигукнули пан Богдан, тато й Наталочка.
Привид затряс головою, скрутив одразу дві дулі, беззвучно затупотів ногами і… зник.
– От завжди так, – скрушно зітхнув пан Богдан. – Мабуть, їх з там того світу відпускають ненадовго.
– Але ми вже знаємо! Можна їхати! – загаласувала Наталочка, що втомилася майже тримати язик за зубами.
– Може, краще звернутися у міліцію? – почухав потилицю тато.
– Якби ж було з чим! – докірливо зиркнув на нього пан Богдан. – Що, напишу заяву, пославшись на привида? У нас, м’яко кажучи, малувато фактів.
– Малувато… Якщо вони взагалі є. Десь начебто знайдено шаблю. Але де? Замків на заході багато. Козацьких битв була сила-силенна. Це скільки треба спалити бензину, щоб об’їхати всі ті місця…
– Але найбільша з них – під Берестечком! Битва війська Богдана Хмельницького з поляками в червні 1651 року, – заявила Наталочка, гордо демонструючи свої знання з історії.
– Дитина каже правду, – підтримав її пан Богдан.
Мама схвально кивнула головою.
– Кожен порядний українець має побувати в Берестечку, – мовила вона. – Це ж якраз буде дев’ята п’ятниця після Великодня, роковини битви. З’їдуться люди з усіх усюд, може, хтось знатиме і про реліквію. Отже, вирішено: ми їдемо в Берестечко.
Розділ 3. У якому з’являється елегантний незнайомець
Отож Руснаки зібралися в мандрівку. Тато позичив у пана Богдана намет і карту автошляхів України, мама напекла пирогів, пампушок, млинчиків, насмажила котлет і наварила повний термос кави. За кермо сів тато.
– Бо ти не вмієш гальмувати, – заявив він, і мама мусила з цим змиритися.
Вона вмостилася поряд з татом, поставивши коло ніг кошик із пампушками, а Наталочці дісталося заднє сидіння. Правду кажучи, їй там було непогано. Вона сиділа, немов юна королівна на троні.
Машка помчала так, що любо глянути. Ледь вихопилися на трасу, як вона хвацько обігнала вантажівку з трактором у кузові, водій якої, збочивши вправо, галантно уступив їм дорогу. За вантажівкою обігнала комбайн, а тоді віз, навантажений сіном.
– А що вам казав, дівчата? – торжествував тато. – Машка звір, а не машина! При обгоні це видно найкраще.
Мама й Наталочка погодилися, що Машка таки звір. Мандрувати з нею було приємно! Машка мчала трасою, її двигун тихенько вуркотів, мов ласкавий кіт, у прочинені вікна вривався теплий вітер, що пах липовим цвітом і куйовдив Наталочці чубчика.
– Літаком мандрувати добре, там летиш собі понад хмарами, – вголос міркувала дівчинка. – Поїздом також добре, бо можна залізти на верхню полицю. Але не станеш, де хочеться. А мені завжди кортіло нарвати квітів на луках, які ми проминали.
– То нарви! – засміявся тато й зупинив машину.
Обабіч дороги лежала широка долина річки Ірпінь, і Наталочка пірнула у розсип лугового цвіту. Швиденько назбирала ромашок, рожевої конюшини, а тоді помітила чудову парасольку лілового сусака, що здіймався при березі. Потягнулася за ним, та враз ноги посунулися кудись донизу, перед очима змигнула лепеха, і… вона шелеснула в воду.
– Лишенько, – забідкалася мама, коли Наталочка причвалала до машини, мокрісінька з голови до п’ят. – Не встигли виїхати, а вже маєш тобі пригоди.
Гай-гай, вона не знала, що їх чекало! Це була всього-навсього невинна дорожня оказія. Наталочка перевдягалася в вишиванку, призначену для завтрашніх урочистостей, мокру одежину розстелили під заднім склом, щоб просихала, і рушили далі.
Тато знову хвацько обганяв автомобілі: ту ж вантажівку з трактором у кузові, цементовоз і навіть шикарний “Мерседес”, що саме зупинявся.
Перелітали поля й села, минали чепурні обійстя, обсаджені садками, трояндами й калиною. Троянди цвіли, садочки-райочки наливалися плодом. Часом край дороги бабусі в білих хустинках продавали огірочки, черешні, полуниці, свіже молоко.
Мама купила стиглих, медових черешень, і тепер Наталочка сиділа на черешневих кісточках, мов принцеса на горошині.
– Що за краса ці села! – захоплювалася мама. – Які садочки, які ставочки, а які назви, ах! Ставища, Мрія, Царівка…
Вони минали Калинівки й Любимівки, Іванівки й Василівки, Ганнівки й Варварівки, і мама щоразу казала: ах!
Наталочка сиділа з премудрим виглядом, мов цар Соломон на престолі, і також розмірковувала:
– Виявлється, в машині можна не тільки їхати. У ній зручно плести віночки, їсти черешні і навіть сушити футболку з шортами. Мені наша Машка подобається!
– І дорожні знаки теж хороші, – додала вона по хвилі. – Особливо круглі. Взимку ми на одному такому каталися, наче на санях.
– Цих знаків треба слухатися, – зауважив тато. – Адже вони що-небудь забороняють: повертати, або зупинитися, або швидко їхати.
– Он як? – здивувалася Наталочка. – Тоді, мабуть, кращі оті трикутники з червоними краями. Вони менш суворі?
– Саме так; вони попереджають про те, що чекає на трасі.
У це було важко повірити. Бо про що, скажіть на милість, може попереджати пляшка без дна? Або косий хрест, наче в апостола Андрія Первозванного?
– То не пляшка, а звуження дороги. А хрест позначує перехрестя, – пояснював тато. – Придивляйся пильніше, тоді все збагнеш.
Наталочка придивлялася. На наступному трикутнику був зображений олень.
– Справді зрозуміло! Тут на дорозі гуляють олені!
Проте хоч скільки їхали, оленів не зустріли. Певно, знак поставили помилково.
Дорога стелилася, ніби хтось розмотував безкінечний сірий сувій. Обабіч летіли кучеряві посадки, а вгорі пливла хмарка, бо й вона подалася в мандри.
– Сьогодні мила руки у Здвижі, Тетереві, побродила в річці Горинь за містечком Гощею, а в Ірпені навіть скупалася, щоправда, ненароком, – перелічувала Наталочка, загинаючи пальці. – Під Житомиром у сосновому бору ми обідали, в Новограді-Волинському пили каву, а над Горинню підвечіркували.
– Машці також пора підкріпитися, бо вже кінчається бензин, – сказав тато.
Вони звернули до першої ж бензозаправної станції, що трапилася по дорозі, і Наталочка встала розім’ятися.
За ними різко загальмував чорний джип із затемненими вікнами, з кого вийшов хлопець і також став проходжуватися, злегка накульгуючи. Мабуть, засидів у машині ногу. Він був елегантний і модний до неможливості, зачесаний так гладесенько, що волосся лежало, мов прилизане, тільки на маківці настовбурчувалося двома невеличкими горбочками.
– Хочеш, я в гадаю, куди ви їдете? – спитав він, окинувши оком Наталоччину вишиванку. – В Берестечко, на завтрашні урочистості.
Дівчинка ствердно кивнула, і на його губах заграла скептична посмішечка:
– Х-ха! Помітингуєте, поспіваєте “Ще не вмерла”, покричите “Слава” й “Ганьба”. Старі взялися за твоє патріотичне виховання, чи не так?
– Ніхто ні за що не взявся, – відказала Наталочка. Насмішкуватий тон незнайомця зачепив її за живе. – Мені самій цікаво. І ми не просто мандруємо, ми ще й… маємо дуже важливу справу.
У хлопця в очах зблиснуло зацікавлення (ага, знай наших!), але тут же й згасло, сховалося за лінькуватим іронічним прижмуром:
– У вас, виявляється, справа… Якщо ви хочете знайти реліквію, то нащо їдете в Берестечко?
Наталочка сторопіла.
– Звідки ти знаєш про шаблю? – вражено спитала вона.
– Отже, і це я вгадав. Два – нуль на мою користь: шаблю шукаєте ви, – засміявся незнайомець і пояснив ошелешеній Наталочці: – Ми також її шукаємо. Та ж ситуація: привид і так далі.
Он воно що. Напевно, привид просто перестрахувався. З’явився не тільки до пана Богдана, а й до цих людей. От і вся розгадка. Трохи прикро, але що вдієш. Може, Руснаки видалися йому не дуже тямущими?
– Мене звати Антип, – відрекомендувався хлопець. – Тож навіщо ви їдете в Берестечко?
– Як навіщо? Шабля десь на бойовищі чи в фортеці. Найімовірніше під Берестечком, бо то місце великої битви.
– наголосив Антип на останньому слові. – А ви обрали, що більше до вподоби. Вам аби не проґавити свята, помітингувати, пісень погорлати. Ох, ці щирі українці!
– Ми не забули про фортеці, – похмуро зауважила Наталочка. – Якщо в Берестечку нічого не відшукаємо, то напевно повернемо в Олесько…
– Але на мітинг передусім, – пирхнув Антип. – На Козацьких Могилах буде тлум, гам, юрби народу. Там музей, заповідник і давно вже все знайдено, що тільки можна було знайти. Туди нема за чим їхати, лиш змарнуєте час.
Наталочка зніяковіла. Схоже, хлопець казав правду. В Берестечку буде тлумовище. Можливо, ці люди знають про шаблю трохи більше? Може, привид пояснив їм зрозуміліше?
– Фортець та замків є чимало – в Олеську, в Хусті, в Кам’янці-Подільському, – вів далі Антип. – Раз уже ми займаємось однією справою, давайте діяти злагоджено. В одні фортеці їдьте ви, а в інші – ми. Так швидше досягнемо успіху.
Він гарно придумав, але… Дівчинка тільки зітхнула. Він не знав Наталоччиної матері. Минути Берестечко, бувши за крок від нього? Та ще й тоді, коли туди їдуть усі порядні українці? Ні, цього їй краще не казати.
– А ти й не кажи… Навіщо все розказувати? Краще й не згадуй, що шаблю ще хтось шукає… – засміявся Антип. – Чи ти ніколи не хитрувала? От і схитруй: коли їхатимете через Дубно, підмов батьків зупинитися і розпитай про шаблю в тамтешньому замку.
– У Дубні також є замок?
– Авжеж. Непогано збережений і досить відомий. Ти хіба не читала “Тараса Бульбу”?
– Та ти що? Той самісінький замок? З підземним ходом, як у повісті?
Антип заговорив про дубенські підземні ходи, в яких міщани зберігали вина і скарби, про золото й коштовну зброю володарів замку князів Острозьких.
– Якщо знайшли княжу шаблю, то уявляєш, яка вона?
Наталочка уявила. Їй в очах заряхтіли діаманти.
– І таку шаблю врятують завдяки тобі! – лукаво підморгнув Антип. – Бо це ти придумаєш зупинитися в Дубні. Ти напитаєш її сліди. Чого доброго, станеш відомою на всю Україну!
– Та нууу… – заперечила дівчинка, але її очі зачаровано заблищали.
От якби справді так сталося! Мама здивувалася б… І тато, і дядько Богдан… І привид більше не крутив би їй дулі…Авжеж, задля цього варто трішки схитрувати.
– Не хвилюйся, ми повернемо в Дубно. Я вмовлю батьків, – сказала вона.
– От і добре. А ми тим часом рвонемо до Кам’янця-Подільського.
Діти попрощалися, і Наталочка побігла до Машки, яку давно заправили.
– Гляди ж, не підведи! – гукнув услід Антип. Усмішка щезла з його лиця, тонкі губи стислися, а в очах зблисли червонясті вогники. Але Наталочка вже його не бачила.
Машка бадьоро вихопилася на трасу і в черговий раз обігнала вантажівку з трактором, водій якої помахав їм рукою, як давнім знайомим.
– Ох, дівчата! – скрушно мовив тато. – Цю вантажівку ми обганяємо уп’яте. Давайте їхати без зупинок.
Мама не заперечувала. Вона щойно купила гарячу кукурудзу, яку вони з Наталочкою тут же стали їсти.
Але тато також хотів кукурудзи. Він і собі взяв качан, а кермувати вирішив однією рукою. Тим більше, що траса лежала порожня.
Раптом з-за повороту вигулькнув автомобіль. Тато схопився за кермо обома, а качан затис у зубах.
– Тату, ти як мексиканський бог кукурудзи! – пирснула сміхом Наталочка.
Водій зустрічного легковичка отетерів. Недавно він дивився фільм про страховисько з іншої планети. І ось воно їхало йому навстріч. Воно сиділо в червоному авто з ротом від вуха до вуха й вищиряло великі жовті зуби. З того дива водій легковичка забув кермувати. Легковичок пішов вихилясом, мало не злетівши з дороги. За ним покривуляла зигзагами вантажівка, а біле “Вольво” різко спинилося, зіскочивши на узбіччя.
– Мій друже, вийми з рота кукурудзу, – сказала мама татові. – Бо зустрічні автомобілі поперекидаються в канаву.
– Зате ми доїдемо до Дубна без зупинок! – реготала Наталочка. – Але в Дубні спинімося, будь ласка! Там є замок… Шаблю могли знайти й там…
– Що ж, давайте спинимося, – напрочуд легко погодилася мама. – В Дубні принаймні заночуємо в готелі.
. . .
. . .
Розділ 4. У якому плани несподівано міняються
Дубно виявилося чистим затишним містечком, яке Наталочці відразу припало до душі. Замок стояв у самісінькому центрі, доглянутий і напрочуд мирний. Його оточував широкий рів, по дну якого вилася мальовнича стежка; над ровом височіли сиві мури, увінчані дерезою, мов густими зеленими чубами; над в’їзною брамою красувався старовинний герб, а під її склепінням тулилися численні ластів’ячі гнізда.
Замковий двір дихав спокоєм і літом. Ним вешталися численні туристи, й екскурсоводи розказували їм усілякі дива.
Руснаки й собі зазирнули в кожен куток, оглянули вежі й палаци. В одному з них колись дійсно зберігалися коштовності князів Острозьких, але все те заграбастав російський цар Петро І та й вивіз у свою північну столицю.
– Ач, обчухрали замок, як липку, – обурювалася мама. – А тепер ще й шабля в невідомо чиїх руках.
Наталочка спішила спуститися в підземелля, проте вони її розчарували. Там кожен закуток був старанно виметений та побілений, і скарбами ані пахло.
– Чи підземні ходи хоча б довгі? – знічев’я поцікавилася вона.
– О так, вони тягнуться аж до Нової Дубенської фортеці, або форту Тараканівського, як її ще називають, – охоче пояснив екскурсовод. – То цікавий об’єкт, його збудували для російського війська в кінці ХІХ століття. Але самим відвідувати його надто небезпечно. Можете замовити екскурсію…
Проте форт Руснаків не цікавив. Натомість Наталочка питала про шаблю, але всі, до кого вона зверталася, лише знизували плечима. Навряд чи її могли знайти в Дубні, казали й екскурсоводи, і чергові в музейних залах. Це була б сенсаційна знахідка, в містечку тільки й говорили б, що про неї.
Все ж Руснаки обійшли прилеглі до замку вулички, завод чи мову про шаблю з неквапливими дядьками, балакучими жіночками, рибалками над тихоплинною річечкою Іквою, та ба – надаремно. Врешті батьки повернули до готелю. Шаблі не було, і з цим належало змиритися. Принаймні не було в Дубні.
Дівчинка сіла біля готельного вікна й замріяно задивилася, як сонце спускалося за міські дахи. День минав, залишивши їй купу вражень.
Знизу долинав легкий гомін, шурхотіли неквапні кроки. Гурт молоді, отаборившись на лавочці під готелем, раз по раз вибухав гучним сміхом, та ще когось наполегливо кликали: “Наталю! Наталь!” Голос видався їй знайомим. Вона вихилилася з вікна, роздивляючись, хто ж то гукає. Внизу стояв… Антип. Побачивши її, він замахав руками, мовляв, виходь скоріш! Антип тут, у Дубні?
– Мам, я вискочу на хвилинку! Там… ну, той хлопець, – скоромовкою випалила Наталочка й вилетіла за двері, перш ніж мама бодай щось уторопала.
Антип, як і вдень, був супермодний і прилизаний, а на ногу й тепер накульгував.
– У чому справа? Щось сталося? Чому ви не поїхали в Кам’янець? У вас поламалось авто? – дівчинка обсипала його питаннями, як горохом.
Але Антип проігнорував їх, ніби й не чув.
– Ми вернулися ледь не з півдороги, – загадково повідомив він. – Маю важливу новину. Власник шаблі уже напитав покупця і навіть домовився про зустріч. І знаєш, звідки він? З Дубна! А покупець – із Кам’янця-Подільського, ха-ха! Так що ми з тобою вгадали, де шукати, чи не правда? – засміявся хлопець. Мабуть, відгадування таємниць було його хобі.
– Зустріч завтра вранці, але не вдалося вияснити, де саме: чи то в Кам’янці на Турецькому мості, чи під Дубном у Тараканівському форті. Тому ми й вернулися. Потрібна твоя допомога.
Наталочка злегка зашарілася. Он як, цим людям вона потрібна. І неважко вгадати, навіщо: раз невідомо, де зустріч, то треба чатувати в обох місцях.
– І все ж мені дивно, – задумалася дівчинка. – Власник із Дубна, а в місті про шаблю ні слуху ні духу.
– Ото бачиш, який він обережний? У цьому й проблема. Значить, намислив щось лихе.
– Це все вам розповів привид? – перепитала Наталочка.
– Не нам, а нашим знайомим у Києві.
– Але як він сказав, про які міста йдеться? Він що, пояснив це, розмахуючи руками?
– Ну… Йому показали карту, і він тицьнув, куди слід, – знизав плечима Антип.
Дівчинка зніяковіла. Ці люди справді тямущіші, ніж Руснаки. А вона ще й випитує, ніби недовіряє.
– І що ж нам треба зробити? – поцікавилася вона.
Авжеж, піти в Тараканівський форт, як вона й гадала. Але – їй самій, без батьків. Антип з досади аж зітхнув. Що вдієш, коли іншої ради нема! Треба з’ясувати, хто ці люди, принаймні запам’ятати номер їхнього автомобіля. Та коли у форті вони побачать кого-небудь стороннього, це наполохає зловмисників. Зате на дітей зазвичай не звертають уваги…
– То підеш? Не боятимешся? – запитливо глянув на неї Антип.
Чомусь недоречно пригадалося, що форт небезпечний, принаймні так казав екскурсовод. Проте Наталочка рішуче стріпнула чубчиком:
– Ото ще! Я не боягузка. Аби лиш батьки дозволили.
– А навіщо їх питати, коли можна схитрувати? Бачиш, вже заговорив віршами, – Антип полегшено розсміявся. – Якщо тебе не пустять, усе полетить шкереберть. Тому придумав дотепний план…
Він розказав, як владнати справу. Все просто й легко. Батьків доведеться обманути… Задля шаблі, задля її врятування. Трохи мулько на душі, але то нічого.
За розмовою не зогледілись, як дійшли до замку. Стали на містку перед в’їзною баштою, задивилися на старі пощерблені мури.
– Скільки тут точилося боїв, – задумливо мовив Антип. – Навколо замку, та й навколо Дубна… Ти чула про битву під Плоскою?
– Під чим, під чим?
– Значить, не чула. Є таке село – називається Плоска. Недалеко звідси. Шаблю могли знайти й там.
У теплому небі над ними шугали ластівки, за Іквою кумкали жаби, пахло вечором, літом і ще чимось незбагненним, що не мало імені, але витало в повітрі – присмак небезпеки, шал боїв, що колись тут відкипіли. Антип розповідав – о, він умів розповідати!
…Зранені козацькі полки відходили з-під Берестечка. Щохвилі могли напасти поляки. Щоб їм завадити, щоб уберегти військо, яке відступало після нещасливої битви, полковник Іван Богун виставив під Плоскою заслону з шестисот козаків. Шістсот сміливців проти ворожої навали!.. Козаки стали табором: оточили себе возами, скували їх залізними ланцюгами, обсипали земляним валом. Билися, як чорти (бо чорти хвацько б’ються, – лукаво підморгнув Антип). Багато їх полягло. На полі досі стоять кам’яні хрести.
Дівчинка слухала, мов заворожена. Сумна та велична картина поставала в її уяві. Поле, сковані вози. І козаки, роковані на смерть. Верхи на конях налітає шляхта… Дим від пороху… Іскри з-під шабель… Шалений зблиск очей… І гаряча кров, і смерть. Ось захитався молодий козак, шабля – домаха випала йому з руки…
– Чимало шабель знищено, тому що з них робили найкращі ножі, щоб колоти свиней. Різники платили за них великі гроші.
– Різницькі ножі? Зі звитяжної зброї? – від гніву Наталочці потемніло в очах. Та вона зробить що завгодно, тільки б спинити подібне безчинство!
– Зроби, як домовилися, – вдоволено засміявся Антип.
Наталочка кивнула на знак згоди.
О, вона не відступиться, вона вміє бути впертою! Як то кажуть, вперта коза вовку користь, хоч здається, ця приказка тут не до речі… Коротше, Наталочка зробить усе, що належить.
Увечері вона довго не могла заснути. Чи то муляла готельна подушка, чи неспокійні думки, що роїлися в голові. Думала про шаблю: чи та коштовна? Думала про Антипа, модного, розумного, упевненого в собі… Чимось він їй не подобався. Певно, занадто гордий. Знов і знов думала про Тараканівський форт, і її проймало передчуття біди.
А коли вже й заснула, їй приснився зажурений козак. Він дивився на неї з сумним докором. “За самий держак моєї шаблі давали мені найкращий табун коней і овець три тисячі. А ти не вберегла її,” – казав Наталочці хтось невідомий – чи то засмучений козак, чи, може, Андрій Бульбенко з Гоголевої повісті? І Наталочка уві сні металася, переверталася з боку на бік, вгадувала й не могла вгадати, в чому її провина.
Розділ 5. У якому ніхто не з’являється натомість Наталочка пропадає
Умовити батьків, щоб повернули до Тараканівського форту, виявилося складнішою справою, ніж гадалося. Тато подзвонив до пана Богдана, і той сказав, що вчора привид буквально шаленів, хапався за голову й крутив пальцем біля виска. Пан Богдан побоювався, що Руснаки вшелепали якусь дурницю і якщо досі не втрапили в халепу, то ось-ось неодмінно втраплять. Тому тато був похмурий і насторожений, а мама квапилася в Берестечко і теж про форт не хотіла й чути.
Сніданок минув у суперечках.Наталочка комизилася, бурмосилася, навіть трошки заплакала, хоч нелегко видавити сльозу, коли це найдужче потрібно. Батьки лишалися незворушні. Мабуть, найкраще було викласти їм усю правду, тільки ж і Наталочка затялася. Вона обіцяла Антипові мовчати, і її обіцянка не буде цяцянкою, яка лиш дурному на втіху. Коли вже сідали в машину, вона заскімлила так відчайдушно, що тато врешті не витримав:
– Та добре вже, добре, повернемо в той твій форт. Тільки ж ненадовго.
– Ти знов потураєш її забаганкам, – суворо зауважила мама.
Наталочка шморгнула носом і засяла, як нова копійка.
За селом Тараканів вони з’їхали з траси на вузьку шосейку й опинилися в лісі. Дівчинка принишкла: зараз мав бути поворот до форту, але Антип радив їй заходити з іншого боку. На щастя, жодних покажчиків на дорозі не було, тож тато благополучно проскочив далі.
– А тепер нам наліво, – підказала Наталочка, побачивши руду грунтівку, розмиту дощем, яка вела круто вниз.
– Ти добре розпитала дорогу? Нічого не переплутала? – завагався тато.
– Нам сюди, точно.
Він мало не стогнав, ведучи Машку через глибокі вибоїни. Врешті впоперек шляху ліг залізничний насип, а грунтівка загубилася під густим споришем.
– Ну й куди ж далі? – спинив тато машину. Мама осудливо мовчала, і весь її вигляд свідчив, що кращого годі було сподіватися. Але Наталочка знала, що вони втрапили, куди слід. По один бік, за насипом, стелилося неозоре болото, по другий височіла обривиста круча, і по ній вилася стежечка, про яку говорив Антип. Усе співпадало з Антиповим описом, усе йшло за планом.
– Форт на цій кручі, – запевнила Наталочка. – Ви зачекайте, а я вилізу й гляну.
– Навряд чи там є щось, крім лісу, – засумнівався тато, але вона вже майнула кручею, мов кізка.
Аж тепер вона сповна оцінила, як Антип хитро підлаштував, вибравши вхід у форт саме з цього боку. Круча запаморочлива, батьки не захочуть на неї видиратися. Вона сама без перешкод підстереже зловмисників.
На кручі розкинулася сонячна галява, краєм якої вилася не то стежка, не то стара дорога. Але форту… не було. Довкола стояв тільки ліс, тільки пагорби, зарослі акаціями й чагарями. Наталочка розгублено ступила стежкою, минула пагорб і… не повірила власним очам: по той бік у пагорб були вмуровані двоповерхові каземати! Так ось який він, цей форт Тараканівський! Вритий у землю, мов кротяча нора, замаскований, наче засідка хижого звіра!
Уздовж казематів колись, певно, вела вулиця, а тепер тільки стежка ледь виднілася серед кропиви. Обабіч здіймалися грандіозні руїни, схожі на мертві міста серед джунглів, які Наталочка бачила в кіно. Пощерблена цегла, арки, склепіння, чорні ніші підземних ходів, а над тим – зелена колонада лісу, хміль і дикий виноград, буйство бруслини й ожин. І – тиша, незрушна тиша, від якої ставало моторошно.
Дівчинка оглянулася. Дорога, яка привела її у форт, пірнала під важке бетонне склепіння, в темний тунель, що мав вивести до внутрішнього двору. Ото туди їй і треба. Було страшно й… цікаво; зібравши всю свою рішучість, Наталочка ступила в пітьму. Її огорнув холод, кроки гучно відлунювали серед вологих стін. Далеко попереду видніло кружало світла. Очі звикали до темені й вирізняли чорні провали бокових тунелів, сходи, що вели невідомо куди. Вона згадала, що котресь із підземель тягнеться аж до замку в Дубні – брр, страшно подумати, які то довгі кілометри суцільної пітьми… Раптом у ніші, яку дівчинка щойно проминула, щось зашуміло, залопотіло, й тишу прорізав не то зойк, не то скрик… Нетямлячись від жаху, Наталочка щодуху рвонула вперед, до світла. Вискочила з тунелю й опинилася на такій же мертвій вулиці, серед напівзруйнованих казематів, кропиви й зловорожої тиші. Позаду, в тунелі, все німувало. Що то було? Може, сова? Чи здичавілий кіт? Серце все ще шалено гупотіло.
На додачу до всього тепер Наталочка не знала, як вернутися до батьків. Вона не могла наважитися пройти ще раз тим моторошним тунелем. Може, десь є інший вихід? Намагаючись ступати безшелесно, вона рушила вулицею, що, мов коло, огинала велику споруду. Все це було схоже на сон, на якийсь нереальний світ – вулиця серед руїни, сумне місто тіней, затоплене бур’янами. Чорніли порожні провали вікон, на карнизах і виступах стін повкорінювалися берізки. Враз Наталочка спинилася. Це ж те місце, де Антип казав заховатися: два вузькі входи в стіні, один біля одного. Стій-но, котрий їй потрібен: той, що справа, чи що зліва? І тут вона почула голоси, зовсім близько: низький, басовитий і другий тонший. Розмовляли двоє чоловіків. Лишенько, прийшли власник шаблі і покупець! Треба мерщій ховатися! Дівчинка кинулась у ближчий хід і…
Вона не відразу збагнула, що сталося. Було темно. Вона лежала долі. Здається, кудись провалилася. Боліло стегно, пекли коліна, мабуть, обдерті до крові. Наталочка підвелася, простягла руки перед собою й наткнулася на холодний мур. Стіна була зліва, справа й позад неї. Колодязь, кам’яний колодязь. Вона вибрала не той вхід. І опинилася в колодязі.
Хто тепер порятує шаблю? Може, Антип щось придумає? Може, привид йому підкаже? Бо вона вже нічим не зарадить. Вона провалилася і провалила справу.
Надворі під горою на неї чекали батьки. Чи скоро вони почнуть її шукати? І чи потраплять у форт? Він же так хитро замаскований! А якщо й потраплять, то чи знайдуть її, чи здогадаються, що дитина сидить у ямі… Бо інакше… Ні, краще не думати, що її може чекати тут, у моторошній пітьмі, серед вогких камінних стін… Холодне оціпеніння скувало їй ноги й руки до самих кінчиків пальців.
Стій-но, адже нагорі є власник і покупець шаблі. Хоч вони намірялися по-звірячому знищити реліквію, але навряд чи покинуть у біді безневинну дитину. Може, й не зовсім безневинну, але все-таки. Наталочка щосили закричала: агов, рятуйте! Кричала довго й відчайдушно. В якусь хвилину почула над колодязем кроки. Проте до неї ніхто не відізвався. Напевно, зловмисники ще жахливіші люди, ніж можна було сподіватися. Такі шаблі не пошкодують, це ясно, як Божий день.
Від крику вона охрипла. Що ж далі? Головне – не впадати у відчай. Наталочка знов обмацала стіни. Ні, не вилізеш, марно пробувати. Вона сіла, обнявши обдерті коліна.
Мабуть, тато з мамою в форт не потрапили. Бо надто довго їх нема. Загубивши дитину, в Берестечко вони не поїдуть. Може, вернуться в Дубно в міліцію, щоб оголосити розшук? Це було б найкраще. Міліціонери напевно здогадаються заглянути в колодязь. Але де вони досі?
На всяк випадок треба придумати, як вибратися без міліціонерів. Вона згадала Сіндбада-мореплавця: той теж опинявся в подібній халепі. І виліз з колодязя, знайшовши нору диких звірів, ще й набрав безліч перлів, самоцвітів. Наталочка помацала долівку. Камінців лежало чимало, деякі гладесенькі та круглі, мов обшліфовані. Може, й самоцвітні. У фортецях завжди ховали скарби. І цей колодязь, у якому немає води, для чогось же збудували. Може, для коштовностей? Тут для них добрий сховок. Її пальці наткнулися на плоске металеве кружальце. Монета! Мабуть, золота. Наталочка сховала її в кишеню й почала нишпорити довкола. Більше монет не траплялося, зате камінці – безперечно коштовні, інакше чого б їх ховали разом з грішми? Вона назбирала камінців. Тоді знов дослідила стіни, чи бува не знайдеться нори, що виведе серед тернових заростей на кручі. Ні, Сіндбадові повелося краще, ніж Наталочці. Мабуть, під Дубном замало диких звірів.
Нагорі тихо, ні звуку.
Цікаво, скільки днів людина може прожити без їжі? Колись вона чула приказку: поки ситий схудне, то худий здохне. Собі на лихо Наталочка вдалася худюща. Отже, довго не протягне. Ще й сьогодні майже не снідала, домагаючись повернути в цей форт, бодай йому грець. Хто міг знати, що від яєчні з помідорами залежало її життя! А ще ж вода… Без води людина не витримує. Виходить, шансів у неї небагато. Їй і зараз хотілося пити. І їсти. Голод просто звірячий! Мабуть, минув уже цілий день.
Колись Наталочку знайдуть… Але що, коли то буде вже запізно? У газетах напишуть про мужню дівчинку, яка, рятуючи національну реліквію, пожертвувала власним життям. Так і напишуть: “віддала своє молоде життя”, і то буде гарно й зворушливо… Бідна мама гірко плакатиме. Може, перли й самоцвіти, які знайдуть у Наталочки в кишенях, трошки її розрадять. Вона зробить велику пожертву на відбудову церков, як то їй давно хотілося. Але єдиної рідної донечки це їй не замінить. Як вона шкодуватиме, що часто гримала на дитину, навіть сьогодні вранці! Тут Наталочка згадала, що власне мама тому й гримала, щоб не повертати у форт. Що ж, вона мала рацію, це також її потішить. Наталоччине серце стиснув жаль, що така вона невдатна й безталанна, що пропадає нізащо, ні про що, та ще й з власної вини; по щоці покотилася гаряча крапля, за нею ще, ще… А далі мов прорвалася загата, і дівчинка зайшлася гірким плачем.
Тим часом мама з татом сиділи собі, не підозрюючи, що на них насуваються тяжкі випробування. Сонце вже припікало, спиваючи ранкову росу, і мама почала сердитися. Де та дитина гається? Чого доброго, молебень на Козацьких Могилах почнеться без Руснаків.
Замість Наталочки на кручі вигулькнув чепурний хлопчина з прилизаним чубом. Обережно спустився крутою стежкою, припадаючи на праву ногу.
– Доброго ранку, – чемно привітався. – Ваша донька просила, щоб ви ще зачекали. На горі під’їхав автобус із туристами, і вона приєдналася до них. Екскурсовод покаже їм форт. Їй то дуже цікаво, – і він пішов собі геть.
– Чортзна-що! – пробурмотіла мама. Хлопчина озирнувся й докинув:
– Правду кажете. Чорт знає, що й до чого, – на його лиці розпливлася єхидна посмішечка.
– От нахаба, – розсердилася мама. – Чи це не з ним Наталочка вчора познайомилася?
– З ним, – тато уважніше придивився до хлопця. – Хотів би знати, звідки він тут узявся?
– Напевно, теж оглядав фортецю, – сказала мама, дістаючи з кошика термос. – Хоча б екскурсія не затяглася. Може, вип’ємо кави?
І тоді Машка показала свій норов: раптом ні з того ні з сього загуділа на всю долину. Тато спробував її вимкнути, але Машка не вимикалася. Гуділа й гуділа. Вгорі над деревами закружляли наполохані пташки. Тато з головою пірнув під капот. Нарешті гудіння припинилося, але він продовжував копатися: перевірив свічки запалення, акумулятор, гальма і навіть глушник.
Коли ж нарешті виліз з-під машини, його обличчя було вкрай розгубленим.
– Авто справне, – сказав він, витираючи змокрілого лоба. – Сигнал увімкнувся сам собою і так само вимкнувся. Скидається на те, ніби Машка хотіла щось сказати…
– Але ж це неможливо! – вигукнула мама.
– Звичайно ні. Машини не розмовляють. Тому вона й сигналила. Щоб подати знак.
– Дурниці!
– І все ж тут щось не те. Може, з дитиною не все гаразд? Може, вона заблудила?
Батьки стурбовано перезирнулися і дружно подерлися на кручу.
Але не знайшли там ні форту, ні автобуса з туристами, ані своєї доні. Вони все ще озиралися на всі боки, коли з лісу вискочив сільський парубок на старому тріскучому мотоциклі й загальмував коло них.
– То ви сигналили? Хтось загубився у форті? – спитав він. – Бо я косив тут недалечко, коли чую – сигналять. Ну, думаю, біда…
– Здається, загубилася наша донька, – мовив тато, полотніючи.
– Не хвилюйтеся, тут таке не вперше. У форті багато пасток для ворогів. На жаль, у них потраплють туристи, – підбадьорював їх парубійко, а батьки все дужче полотніли.
Зайшли в форт, довго гукали Наталочку, але та не відзивалася. Тоді темним тунелем дістались у саму середину фортеці.
Від думки, що її дитина сама-одна могла попхатись аж сюди, маму брали дрижаки. Проте виявилося, що Наталочка таки попхалася: з одного каземату почувся знайомий плач.
Далі все закрутилося, як у калейдоскопі. Добросердий парубок гайнув у село і гукнув людей рятувати дитину, примчала машина швидкої допомоги, Наталочку видобули на білий світ – живу і майже неушкоджену, якщо не брати до уваги обдертих колін.
Вона з плачем припала до матері, сльози котилися й котилися, і не було їм упину, мовби очі стали солоними джерельцями, з яких бігли два струмки.
– Годі, доню, годі, рідненька! Ох, на кого ти схожа, – бідкалася мама, обтріпуючи на дівчинці штанці й блузочку. – І чого в тебе повні кишені каміння?
Камінці були все сірі та звичайні і жодного самоцвітного, а монета виявилася простою бляшкою. Наталочка повитрушувала їх геть. Ні в чому їй не велося, як Сіндбадові.
– На щастя, все обійшлося, – казала лікарка з швидкої допомоги, позамазувавши йодом садна на колінах.
– Авжеж обійшлося, – вставив свої п’ять копійок добродушний парубок. – Бо якби дівчинка зайшла в сусідній хід та впала у справжню криницю, в воду, ото були б непереливки!
Почувши таке, мама з блідої зробилася зеленкуватою, а Наталочка навіть забулася плакати.
– Ви часом не помилилися? Там дійсно криниця? – перепитала вона.
– Чого б я помилявся, – образився парубійко. – Я знаю фортецю, як свої п’ять пальців.
Отже, куди б не зайшла, вона потрапляла… в пастку? Ні, ні, це неможливо. Напевно, Антип не підозрював, які небезпечні ті ходи. Коли вже сідали в машину, мама раптом згадала:
– Ти ще попосиділа б у ямі, якби Машка раптом не засигналила. Той кульгавий хлопець, з ким ти вчора познайомилася, сказав нам, що в форт приїхали туристи і ти пішла з ними на екскурсію.
Наталочка на хвильку оніміла.
– Антип? Таке сказав? Він не міг тут бути! – розгублено залепетала вона.
Мама й тато насторожилися. І зажадали пояснень.
Тож вона мусила розповісти все, як є: що Антип зі своїми батьками теж шукає шаблю, що це він послав її форт… Батьки були вражені, ошелешені й сердиті. Антипові вчинки видавалися їм незбагненними.
– Певно, його круті батьки хочуть знайти шаблю швидше за нас, – зробила висновок мама і з осудом додала: – По хлопцеві видно, що там пихи на три штихи. Чого ти з ним водишся ?
– Він геть безголовий! Послати дівчинку в таке небезпечне місце! – розбушувався тато. – Та й ти хороша!
Наталочці прочитали лекцію на тему, к належить поводитись чемним дівчатам. Лекція тривала досить довго. І все ж на Козацькі Могили ще можна було встигнути. Тож Руснаки нарешті рушили в Берестечко.
Читати повість “Таємниця козацької шаблі” Зірки Мензатюк частина 2
Читати твори Зірки Мензатюк.
