“За сестрою”
(частина 3)Читати оповідання “За сестрою” Андрія Чайковського частина 2
VII
Павлусь заспокоївся. Він сидів на татарській арбі, підігнувши коліна під бороду і задумався, що йому тепер робити. Татарин підсунув йому кусок паляниці й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Він з‘їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
“Може воно так ліпше”, подумав Павлусь, “що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду”.
— А куди ви їдете? — осмілився запитати Павлусь.
— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобі буде добре.
Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабили. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.
Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм подобався. За кілька днів він освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватись тому. Інші бранці були якісь неприступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послугувався ними в розмові.
— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.
— А куди мені втікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають…
— Ми купці. Ти лишися з нами, прийми нашу віру.
— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених нема?
— Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.
— Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потім…
— Добре, добре!— говорив татарин — Коли станеш мослемом, то й вільний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дійти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгороді…
— А що це падишах?
— Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
— Того не знаю. У нас в Україні немає царів, а є гетьман, а на Січі кошовий отаман…
— То ще більший. Вашого гетьмана, можуть скинути і вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…
— А кілько ви за мене заплатили тій собаці? — питає іншим разом татарина.
— Двадцять золотих.
— Ов, так мало! — каже Павлусь, сміючись.
— — А ти вартий більше?
— Я був би вам дав за себе вдесятеро стільки.
— Хіба ж у тебе є гроші?
— Тепер нема, але були в сідлі; той собака харциз забрав разом із конем.
— Чому ти нам не сказав цього? Ми були б відбили…
— Може, я колись з ним стрінуся… Як він зветься?
—— Ми його звемо Карим.
— А чи у вас, татарів, продають теж?
— Ні, не можна людей своєї віри продавати; за це велика кара.
— От бачите, а він свою віру продав…
— Він не має віри. Ми знаємо його. Він з нами торгує .
“Такі то й ви”, подумав Павлусь, “що з злодіями крамарюєте!”.
Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарі і запитав раз про те татарина.
— Добрих хлопців ніхто не продає, а держить собі.
Павлусь не хотів з цими купцями розставатися. Він гадав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так і сестру відшукає.
Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантажені арби воліклись поволі, а вже кожна переправа через ріку була дуже тяжка. За той час Павлусь підучився татарської мови настільки, що розумів, коли до нього говорили, і знав дещо відповісти.
Хлопець показувався до всього охочий і щирий і сповняв усі роботи справно.
Татари були з нього раді й були певні, що він збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Він розказував їм, як татари зруйнували Спасівку, як він утікав, та й як потім козаки розгромили татар. Одного лише не сказав і це заховав собі на дні душі, що він їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, він вже давно втік би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.
Татарів навіть це дивувало, коли раз стрінули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Під час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам’ятати кожну річку, кожний брід і все те, по чому цю дорогу можна б пізнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, і в нього сильніше забилось серце.
Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив перші татарські улуси. Які ж вони були неподібні до українських сіл! Чужина аж била в вічі. Павлусеві тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що він дома. Тепер ні сліду по Україні. Його звичайна відвага кудись пропала; йому стало моторошно.
Переїхали кілька улусів. Ватага й тут тягнулася поволі. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пішли загоном по Україні.
Та купці не знали, що на те сказати; вони ні з ким не бачилися.
Нарешті стали в селі Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Він вів широку торгівлю між Царгородом та всіми надморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале містечко. Стояли тут рядком кам’яні доми, звичайні і поверхові, були шопи на вози й коні, склади з крамом, а при однім боці стояв великий поверховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім припирав до великого городу. Всі ті будівлі були оточені густим частоколом, а в ньому двоє воріт одні проти одних.
Коли Павлусь в’їхав на той майдан, то йому аж у голові закрутилося. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі здавалося Павлусеві, що татарва то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазів з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбільше боявся.
Сулейман приїхав на своїй арбі, де й Павлусь сидів, під самий рундук дому. Звідси повиходила служба і почали низько кланятися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, що в неприявності батька завідував його цілим майном.
Коли звіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:
— Хто це?
— Цього хлопця привожу тобі на гостинця, я його купив. Поклонись твому новому ланові, — сказав Сулейман до Павлуся: — Будь слухняний, як і досі, і буде тобі добре.
Павлусь здійняв шапку і вклонився по-своєму.
Мустафа сказав щось якомусь татаринові, цей взяв Павлуся за руку й повів між челядь.
Челядь мешкала нанизу. Горниця була призначена для панів.
Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна нагорі були прислонені густою дерев’яною решіткою.
Вийшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший між слугами і почав його з усіх боків оглядати.
— Ти звідкіля? — питає по-українському.
Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
— А ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.
— Мовчи! — гукнув татарин і вийшов. До Павлуся приступив один невільник українець.
— Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб’є.
— Та за що має мене бити? Хіба я йому що зробив?..
—— Тут б’ють, хоч і нема за що. Він бач потурнак, та хто його запитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризне, шо покинув Христа і збусурменився. Тому він і злющий такий на нашого брата, як пес, гірш татарина.
— Та давно тут живете, дядьку?
— Років п’ять, небоже! — він охнув.
— Тут важко жити?
— Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулейман добрий чоловік, та його часто нема дома, Мустафа гордий і ненавидить нашу віру, а цей потурнак Ібрагім то сам чорт.
— Не пробували втекти?
Невільник усміхнувся сумно.
— Заки добіжиш до Перекопу, то з п’ять раз зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть, а все виб’ють так, що душа вилазить.
— А я знаю, що багато людей звідси втікає…
— Бо тут і багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.
— Як ви, дядьку, зветесь?
— Остап Швидкий.
В тій хвилині вбіг до челядної чорномазий невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору і вступив до світлиці. Вона була простора й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, вкриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. Стіни були помальовані червоною, синьою та жовтою барвою квітами та лініями. На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик; на ньому запікалася велика люлька, з якої Мустафа потягав цілі клуби диму, а далі лежали різні ласощі. Павлусь здійняв шапку і вклонився.
— Приведи перекладача, — каже Мустафа до слуги.
— Не треба, — каже Павлусь, — я знаю по-вашому.
—— Так? Ну побачимо. Як тебе звали?
— Павлом Судаченком мене звуть.
— Ні, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.
— Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри…
—— Дурень ти! Не прийняв, так приймеш…
— Ні, не прийму і моєї християнської не покину.
— Як приймеш нашу, будеш свобідний.
— Не хочу, ні за що в світі.
— Я тебе вибити звелю.
— Хоч і повішайте, то ні. По що мені опісля в пеклі горіти…
—— Кажу тобі, що свобідний будеш…
— Я й так буду свобідний, як захочу…
— А то як?
— Втечу та й годі.
Мустафа засміявся.
— А знаєш ти, що в нас втікачам роблять?
—— Знаю, повісять. А як не зловлять, то таки пропало.
— Я хотів тебе взяти до покоїв за козачка.
— Беріть, де хочете. Я доти буду добрий, поки мені буде добре…
Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафі. Він зморщив брови і сказав:
—— Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене відзиваєшся?
—— Хіба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долоні.
Ввійшов потурнак наставник.
— Цього зухвалого джавра випарити і до конюхів дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повів наниз.
— У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врізали… На долині в челядній вибили Павлуся так, що аж кров текла із спини. Хлопцеві текли сльози з очей, але закусив губи до крови і не видав ні одного стону.
Він сів на землі і трясся всім тілом. Ось попався… Думав собі, що буде цілком інакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
— Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
— Нічого. Підмовляв мене на бусурменську віру, та я не хотів… Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.
— З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?
— Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.
— Дурень ти! Хто так говорить? Тобі треба було показувати покірного, тебе лишили 6 у горницях на послугах…
— Не хочу, — каже Павлусь. — Найліпше коло коней ходити.
— Куди ж тебе призначив?
— До конюхів…
— Не гадай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім, то янгол. Там найтяжче…
Остап здійняв з Павлуся сорочку і помастив якоюсь мастю його рани від нагайки.
— Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.
— Але ж я першої ночі втечу, — відповів Павлусь. — Дорогу я знаю добре і з коня не впаду.
— Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб’ють або продадуть першому ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить… Ти вижидай кращої пори.
— Аж до смерти…
— Ні, не до смерти. Тут можуть леда день набігти запорожці! От такої хвилини всі християнські бранці ждуть, як спасения. Тоді пора втікати…
— Скажіть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Її цього літа полонили татари…
— Кілька їй років?
— Тринадцять буде.
— А гарна вона? ,
— Як мальована.
Остап почав хитати головою.
— Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дівчат з рук до рук. На усіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарів тут багато, багато…
— А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?
— На те треба багато грошей…
— Я їх не маю…
Розмова перервалася, бо саме ввійшов в челядну Ібрагім потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів. Павлусь успів лише обмінятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на коні. Павлусеві вказав коня і велів сідати охляп без сідла. Той татарин не знав української мови і не говорив ні слова.
Павлусь оглянув цілу оселю. Хоч і дуже боліла спина, та він дививсь на татар згорда.
“Допоможи мені, Господи Спасе і свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усі ці шаласи я з димом пущу і з землею зрівняю”.
Павлусь, їдучи майданом, здійняв шапку і став молитися.
Коли виїхали в степ, він важко задумався над тим, що довідався від земляка. Він втратив надію на те, щоб визволити сестру.
Старшина над конюхами був уже старший літами татарин. Він зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.
Перше привітання його було таке, що він ударив його долонею по спині. Спина заболіла так, що Павлусь аж крикнув з болю.
— Дай йому спокій, Муйо! — каже татарин, що його сюди привів. — Його що лиш вибили…
— Тут іще не так виб’ють, як буде неслухняний…
Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горілку з кобилячого молока). Не було йому спочинку від світу до ночі. Та Павлусь робив своє діло, слухаючи у всім Муя. Биття він боявся, мов вогню. Так тривало три тижні.
Тепер післав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота і більше свободи.
Павлусь любив коні.
Як лиш дістався сюди, став придумувати спосіб утечі. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечі, помалу і з розмислом. Він почав обкрадати товаришів конюхів. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав ніччю в дуплаве старе дерево. А що покірний, слухняний, усім служив охоче, то й ніхто його не підозрівав.
Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозі буде треба, і зараз для себе ховав.
Одного дня виїхав Сулейманів син Мустафа оглядати табун. Він пізнав зараз Павлуся і прикликав його до себе.
— Добре тобі тут?
— Добре, дуже добре.
— А спина загоїлась?
— Ні знаку нема.
— То навчило тебе бути покірним?
—— Навчило.
Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець і слухняний.
— Позавтра вернешся до покоїв…
— Як прикажете.
А собі подумав Павлусь: “Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях”.
Інші невільники дуже завидували Павлусеві.
Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усіх і нагородив Муя.
Настала ніч.
Павлусь не хотів довше відкладати утечі. “Або втечу і вернусь сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше в такім жити не можу, а бідної Ганнусі, мабуть, таки не відшукаю, пасучи табуни або послугуючи татаринові у дворищі”.
Коли всі позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевісив сумку з паляницями через плече, узяв сідло і пішов між коні.
Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузі. Тепер осідлав його, перехрестився й рушив на північ до Перекопу.
Павлусь набрав досвіду. Він знав, як зловити в ріці рибу, як застрілити з лука птицю; а ще знав, що це харциз і як його треба стерегтися.
Коли б тільки за Перекіп, а там уже степ. А в степу може й козаків зустрінути. А ні, то навпростець на Січ Запорозьку… Павлусь і не думав про те, що не знає на Січ дороги.
Він виминав татарські села і їхав навмання степом.
Коли розвиднілось, годі було хлопцеві не стрінути татар у степу. Та вони його якось не чіпали. Дехто і запитався, куди він їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою і він має вертатись зараз. Його не спиняли.
Та трапився татарин, що не повірив. Він пізнав Сулейманового коня. Павлусь назвав інакше улус, звідки ніби то виїздив. Татарин зв’язав йому руки й повів прямо в Коджамбак, де надіявся на нагороду за пійманого втікача.
Павлуоь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це він багато наслухався від покійного дідуся. Він теж козацька дитина і не ліпший від інших. Як гинути, то й гинути.
Павлусь був гордий з того, що він хоч такий ще молодий, а зазнає козацької слави. Його певно посадять на паль. Та він піде сміло на смерть з козацькою піснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та він ще погано вилає усіх татар і їхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як він, заки йому відрубають голову, гукне на все горло: “Ви всі свинячі пута, а ваш Магомед то ціла свиня!” Павлусеві стало від цього смішно і він справді засміявся вголос.
— Чого ти смієшся? — питає татарин.
— Хіба ж не можна?
— Ти певно не знаєш, що тебе жде.
Павлусеві мелькнула спасенна думка. Він відповів:
— Як відрубають голову, то не одну, а дві.
—— А то як? Хіба в тебе дві голови?
— В мене одна, а в тебе друга, то, отже, дві…
— Хіба ж мені за що?
—— Побачиш. Ти сподіваєшся заплати за втікача?
— Егеж. Сулейман-ефенді багатий чоловік і заплатить добре.
—— Так, як усе?
—— Так, як усе.
—— Коли бо ні. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…
— Тобі б язик врізати за твою дурну балачку, — сердився татарин.
— Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?
— Ні.
—— Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?
— Так!
— Ну, добре, мені вже тепер нікуди їхати, а просто додому.
— А хіба ж ти не втікав в Україну?
— Ні! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недоліток занедужав; що й робили, нічого не помагає. Так бранці переповіли панові про нашого знахаря. А він мені дідусем по мамі приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по голові та й каже “Їдь по того славного чоловіка, бери найліпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як він поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть”. Тепер хай буде тому смерть, що мені не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефенді гарненько тобі подякує…
— А ти певно брешеш…
— Незадовго побачиш, чи брешу, їдьмо скорше… Татаринові стало страшно. Він знав, що Мустафа гострий чоловік і жартів не знає. Тепер ще Павлусь став поспішати.
— Чому ти мені відразу цього не сказав?
“Бо мені самому таке на гадку не прийшло”, подумав собі Павлусь, а голосно каже:
— Тепер можу тобі сказати усе. У нас так: їдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, ані не кажи нікому, уди їдеш, а то вся знахарева сила пропала і хворому не поможе. Ік прийдеш до знахаря, так він зараз тебе питає: “А не оглядався позад себе? Не казав нікому, куди їдеш?” Ти скажеш правду, то він і вусом не моргне і не поїде. А коли ти оглядався або сказав, а збрешеш, то він поїде, але не вилікує. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав і він приїхав, а не поміг, то Мустафа-ефенді йому голову відрубати накаже; а мені його шкода, бо кажу тобі, він мені дідусем приходиться і славний знахар. Їому 150 років зроду. Борода в нього по саму землю, а вії такі, що ціле лице заслоняють. Казала моя покійна бабуся, царство їй небесне, що він вродився з зубами, з оселедцем і з вусами.
— А як той знахар називається?
— От цікавий! Сказати б тобі ще, де він живе? Вибачай. Не можу Проте, не радив би я вашому братові до нього заходити. Він з чортякою побратаний і все має кілька чортенят на послугах, за чурів значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зірвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.
— То він татар не може лікувати, як так…
— Тож бо й є, що він лікує усіх, і татар і скотів… лиш не в своїй печері, а дома в недужого… Та чого ми стали?
— Я розв’яжу тобі руки…
— О, ні, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь ні з чим, то Мустафа звелить мені голову відрубати; хай рубає тобі, а не мені, розв’язати себе не дам…
Павлусь стиснув коня ногами і почав утікати. Татарин таки налякався. Він Павлуся таки придержав і розтяв ножем мотуза.
— Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зо мною до мого пана і все гарненько розповісти, бо мені не повірять.
Татарин хотів утікати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто і вийняв ножа.
— Хочеш мене зарізати? Добре. Мені все одно. Заріжеш ти, то не відрубають голови. Мені з головою краще вмирати. Та це тобі не поможе. Кінь мій побіжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мій пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарської мови, та ще до вас пристану геть! Ну, ріж!
Павлусь пустив поводи і наставив шию.
Того лише татарин ждав. Він завернув коня і почав щосили втікати. Павлусь став за ним гнати і кричав:
— Агов, чортів сину, пожди!…
“Ну, слава Богові, одв’язався. Тепер мені до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завів. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татаринові голову замакітрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на коні мені втікати, а пішки бур’янами”.
Павлусь вернувся до табуна над вечором.
Коли Мустафі донесли про втечу Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він зараз розіслав гінців і назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, так продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу і він перемінив свій засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, щоб їм відійшла охота втікати.
Коли Павлусеві сказали, він ні трохи не злякався. Він був певний, що свята Покрова й тут його заступить.
Якби й нічого не сталося, Павлусь заснув міцнимі сном…
На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім; а в нього була тверда рука.
Він вийшов на середину і став невільникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його зразу на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив йому на двадцять.
Мстафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невільників.
В тій хвилині в’їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато вдягнених слуг. Усі розступились. Він заїхав усередину й проголосив співучим, трохи гугнавим, голосом:
—— Слухайте, невірні джаври! Мій пан, ханський Девлет-ґірей Ібрагім і улюбленець — нехай йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості запитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-ґірея, славний лицар Мустафа-ага, що того літа ходив з загоном воювати невірних на Україну для слави Аллаха і його пророка Магомеда. Хто виявить його місце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повісять.
Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарски:
— Я знаю, де перебуває твій пан. Мулла подивився згірдливо на Павлуся.
— Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.
Ібрагім потурнак, зігнувшись у три погибелі перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього літа.
— Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то вріжу тобі язика.
— Не тобі скажу, а твому панові.
Мулла закусив губи.
— Цього невільника забираю зараз до його милости Девлет-ґірея Ібрагіма. Від тепер він під моєю рукою.
Усі невільники ахнули. Вони раділи, що Павлуся минула кара.
— Сідай на коня і їдь зо мною.
Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу:
— Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся від його милости?
Мустафа стягнув брови з досади.
Павлусь засміявся йому в вічі. Він знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-ґірея і його тепер ніхто не сміє торкнути.
VIII
Девлет-ґірей Ібрагім мешкав у столиці кримського хана в Бахчісараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три дні. За час тої дороги обдумав собі Павлусь, що йому робити далі.
Спершу він дуже радів, що викрутився від строгої кари, і тепер почувався зовсім безпечний. Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати й освободити сестру. Він уложив собі цілий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника і що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це відкриття може надіятися великої нагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом із сестрою в Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати.
Коли наблизився до Бахчісараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очі бачити. Здалека від сходу сонця ясніло щось високе з білими плямами на вершку.
— Що це таке? — спитав Павлусь у мулли.
— Це гори.
Павлусь не зрозумів, бо такого татарського слова ще не чував. Він не допитувався більше. Це пояснив йому інший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гір не бачив. Йому стало лячно.
— Хіба ж: ми туди поїдемо?
— Ні, Бахчісарай перед горами.
І справді перед ними лежало місто, столиця татарського хана. Про нього він чув від дідуся і рад був, що його побачить. Дворище Девлет-ґірея лежало по тім боці міста. І випало їхати довгими вузькими вуличками. Домівки великі, оточені високим муром, вкриті червоним або зеленим череп’ям. Поміж дворищами густі садки, з яких під цю пору опадало листя.
По дорозі стрічали піших і кінних татар. Вони кланялися муллі і вступалися з дороги.
Заїхали в дворище Девлет-ґірея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повідомила Девлет-ґірея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.
Служба забрала від них коні, і мулла повів Павлуся нагору до свого пана.
— Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б’є. Салем алейкум!
Мулла вклонився низько головою, відтак приложив руку до чола, загнув нею в повітрю лук до грудей і звідси зробив рукою низький поклін.
— Вітай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!
— Цей молодий джавр, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.
— Приклич сюди українського перекладача! — заговорив Девлет-ґірей до чорного слуги.
За той час Павлусь міг придивитись до Девлет-ґірея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.
— Не треба, пане, перекладача — обізвався сміло Павлусь і вклонився низько по-татарськи Девлет-ґірееві: — Я сам вмію по-татарськи розмовитись…
— Ти ж недавно між нами…
— Недавно, а ваша мова мені подобалась.
— Гарний з тебе хлопець… Тобі й віра наша сподобається, як між нами лишишся, а тоді жде тебе гарна будучність. “Собача ваша віра!” подумав Павлусь.
— Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…
— Я скажу правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив на вічі Мустафу-агу в бою, але що відтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судаківна.
Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.
— Чи ти глузуєш з мене?
— Ні, ні, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками… Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганнуся…
— Яка Ганнуся?
— Сестра моя, Ганнуся. Накажи її відшукати, вона знає.
Павлусь налякався грізного погляду Девлет-ґірея і сказав усе, задержуючи собі одне, що могло спасти сестру.
Девлет-ґірей подобрів. Він казав прикликати свого завідувача.
— Слухай! — каже йому. — Випитай цього молодого джавра про його сестру і зараз мені її вишукай між бранцями. Якби її не було в Кримі, то спровадити її за всяку ціну, хоч би з кінця світу.
Завідувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її літа, зріст, волосся.
Павлусь розказав так, наче б образ малював.
— Мулло! — каже Девлет-ґірей, — візьми цього малого до гостиної, щоб йому нічого не бракувало…
Павлусь влонився в пояс Девлет-ґірееві і пішов за муллою до гостиної.
— Чи відшукають її? — питає муллу.
Йому треба було до повного щастя ще й певності, що сестра найдеться.
— Наказ мойого пана це закон, — каже мулла. — Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мій пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що під таку сильну руку дістався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобі язик відітнуть. Мій пан усіх брехунів і клеветників так карає.
— Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у світлиці, вистеленій м’якими турецькими коврами, впав навколішки і став молитися:
“Боже наш! Я бачу Твою руку в усім. Я бідний невільник пустився навмання, бачачи у цім ціле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидіння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги мені! В Тобі ціла моя надія!”
Павлусь заспівав собі перший раз, як утік із Спасівки, “Під Твою милость!”.
Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотів, до міста, їздив на коні, стріляв з лука та з рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили. Девлет-ґірей казав йому видати гарну одежу, і тепер годі було в ньому пізнати того обідраного невільника, кінського пастуха.
ДевлеТ-ґірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була битва з козаками і там пропав його син одинак. Більше татари не вміли сказати.
Девлет-ґірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а як дівчини не знайдуть?
У такій непевності жили три тижні. Аж одної п’ятниці рано, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-ґірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець із вісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській арбі.
Молитви не вільно було переривати, то ж ждали всі, поки Девлет-ґірей не вернеться.
Гонець розповів, що дівчину найшли в Анатолії, в прибережнім городі Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького баші, та що її вже тоді захопили, як мала сідати на турецьке судно з іншими бранцями.
— Слава нехай буде Аллахові! — проговорив Девлет-ґірей, підносячи руки й очі вгору.
— Слава ж Тобі, Господи! — сказав Павлусь, зняв шапку і перехрестився.
Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-ґірея не посміли йому нічого казати.
— Вельможний пане! — заговорив Павлусь, низько кланяючись. — Дозволь мені поїхати назустріч сестрі. Моє серце так стужилось за нею…
Дозволь мені, прошу…
— Дати йому доброго коня! Ти візьми другого, — каже до гінця, — проведи хлопця назустріч.
Зараз вивели осідлані коні. Павлусь скочив на коня, як птах і, вклонившись Девлет-ґірееві, поїхав. В ньому серце скакало з радости.
А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собі: “Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря й оборонця”.
Павлусь так чвалував на коні, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.
Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
— Це вони! — сказав гонець…
—— Чи ця дівчина знає, що я тут є!
— Я й сам не знаю, хто ти є? Велів вельможний Девлет-ґірей вишукати й привезти таку дівчину, то ми й зробили.
— Я тобі скажу: я її рідний брат, — вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: “А може це не вона?”. Та зараз відігнав від себе цю думку і почвалав щосили.
Наблизились до ватаги.
Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був укритий плахтою.
Павлусь став біля воза, задержав його і миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.
— Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?
На цей клич Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосі брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пізнала, лиш очі вирячила.
— Ганнусю, сестричко! Хіба ж мене не пізнаєш? Братка свого, Павлуся?
Ганна закричала не своїм голосом, і зомліла.
Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза і поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
— Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стільки світу обійшов, заки тебе відшукав; отямся! — говорив Павлусь та, припавши біля неї, став її пестити й цілувати.
Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона відкрила очі.
— Ну, слава Богу! — закричав Павлусь. — Вставай, Ганнусю, поїдемо. Мені з тобою багато говорити…
Ганна підвелася й сіла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.
— Що тобі сталося?
— Утома, братку. В тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялась тебе або кого-небудь побачити… Звідкіля ти взявся тут?..
— Ну, опісля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?
— Дуже не багато, хоч мені цілий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотіла вчитися…
— Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобі може на коні було б краще…
— Ой, так, так, Павлусю! — закликала Ганна, аж у руки плеснула. — Я вже так давно на коні їздила…
— Дати їй коня! — наказав Павлусь!
Один татарин привів їй тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого.
Тепер їхали один поруч одного. Татарці було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жінку, що на неї не сміє вітрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на коні гарцює.
— Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні!
— Чи тато живі?
— Живі, і Петра знайшов між козаками.
— Де ж вони тепер?
— В степу, пішли з козаками… Я втік від них ніччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…
— То ми вже свобідні?
— Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-ґірей Ібрагім шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів його відвести лубенському полковникові. Пам’ятай, сестро! Ти показуй, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене на перекладача. Я тобі лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля.
Заки доїхали до ґіреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив від тої хвилини, як вони почули церковні дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворности.
Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганні не сказав, щоб її не лякати.
Якби так лубенському полковникові впало на думку втопити Мустафу або голову йому відрубати, тоді й їм було б амінь.
Ганна хотіла розповісти Павлусеві свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище і, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.
Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нічого не помогло. Мусила сама взяти віжки в руки й поганяти.
Девлет-ґірей стояв на ґалерії і вижидав гостей. Павлусь зняв шапку і став здалека до нього вимахувати.
— Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, — говорив ґірей до свого завідувача. Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:
— Могутній лицарю Девлет-ґірею! Приносимо тобі добру вістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.
Девлет-ґірей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нічого не розуміє.
— Питай її ти! — каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.
— Добре! — каже Девлет-ґірей. — Я зараз посилаю послів з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… — він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати.
— Та тепер житимете трохи по-нашому. Дівчина піде між жінок до гарему. Не годиться і закон не велить, щоб дівчина в цьому віці ходила з відкритим лицем та й балакала хоч би з братом.
Павлусь і Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.
— Хіба ж не можна нам і слова промовити одне до одного хоч би через заслону? — заговорив Павлусь. Він чув, як його корч за горло хапає…
— Можна, але здалека…
Розійшлися. ЇЇ повели між жіноцтво, Павлусь пішов до своєї кімнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити:
IX
Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снігу, як в Україні, що дерева все ще зеленіли, хоч деколи й холодніше було. Та він, сердешний, забув рахубу часу й не міг зміркувати, коли буде Різдво.
Минулого року такі веселі свята були. Він ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер і не вгадає, коли свято…
Те саме думала й Ганна, їй теж весело було, як внесли до хати дідуха, як покійний дідусь благословив усіх, як кидали кутю до стелі та рахували рої…
Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась…
Павлусь непокоївся, чи посольство Девлет-ґірея найде ще Мустафу в живих… Ганна розповіла йому про свої пригоди.
А старий нетерпеливився теж. Вже більше як місяць минуло, як посольство поїхало, та слух по ньому загинув. Він знав, що посольству нічого боятися козаків, що вони вшанують міжнародні звичаї і не торкнуть посольства. Та він боявся харцизяк або татарів ногайців. Ті, напевно, не вшанують нікого, а пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто й не вгадає, де ділися…
Девлет-ґірей розставив гінців від самого Перекопу, щоб зараз сповістили його, коли появиться посольство з поворотом.
Нарешті!
Одного дня причвалав гонець з доброю вісткою, що Мустафа вертається живий і здоровий.
Девлет-ґірей велів сідлати коні й виїхав з цілим почтом назустріч.
Коли про те довідався Павлусь, не втерпів і побіг до жіночого відділу.
Сторож не хотів його пустити. Коли б це був хтось інший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вільно було торкнути, бо так пан наказав усій службі.
— Та чорт з твоїм гаремом! — кричав Павлусь. — Сестру мені приклич, я її мушу зараз бачити… Викликали Ганну.
— Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобідні! — Більше не говорив нічого. Казав собі о.сідлати коня і побіг наздогін за почтом, але завернув з дороги.
— Яке мені діло до нього! Добре, що живе, тепер хай і зараз здохне за ту кривду, яку нам заподіяв… Чорт їх бери, усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас помучили… Пождіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди, може й не раз, та не на посторонку, як невільник, а з козацтвом, як лицар… Пождіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не то що…
Так міркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворі вже смеркало. Пішов до своєї кімнати і ліг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не міг. В його голові гуділо, як у млині. Думка думку переганяла, усе докупи перемішувалося…
Що буде тепер? Чи вертатися їм зараз таки, чи переждати до осени? Взимі на степу небезпечно. Можна цілу юрбу вовків зустрінути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити між татарвою. Так коли б хоч в одній хаті з Ганею! А воно й тут ті дурні звичаї не дають…
А що було б, якби татарин не вдержав слова та не схотів пустити на волю? Правда, їм цього не обіцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути більше добро, як свобода?
Якби татарин не пустив їх на волю, але задержав, тоді Павлусь уб’є сестру, татарина проколе ножем. Хай його тоді повісять або кіньми розірвуть… все одно…
Він сердився, поки не заснув…
Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір’ї. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-ґірей вернувся з сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, що аж сіяв з радости.
“Бач, який тепер бадьорий!” подумав Павлусь. “А на аркані у Непорадного то кривився, наче б лісницю вкусив… А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортові сини! Колись я з вами ще стрінуся”…
Та зараз стало йому соромно тих слів. Це не гарно. Ось той Девлет-ґірей так поводився з ним, як із сином, а він йому відгрожується…
“Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як інша уся та погань татарська… чого вони нас зачіпають? Хіба ми їм заважаємо? Ні, ні, ми ще стрінемось!..”.
Павлусь погрозив до вікна кулаком.
В тій хвилині його прикликали до Девлет-ґірея. По дорозі стрінув Ганну, її теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали.
— Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово, нагородити вас.
Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.
— Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лиш волі… Пусти нас…
— Хіба вам зле в мене?
— Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…
— Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Будьте ще моїми гостями.
— Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі татари не чіпали.
— Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.
— Тепер, коли ти свобідний, подай мені руку, мій друже! — сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. — Мені вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?
— Ось я це й хотів сказати, — говорить Павлусь. — Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.
— Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! — каже мірза, всміхаючись. — Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!
В тій хвилині Павлусь пригадав собі щось. Від того пригаду він почервонів увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий гріх.
— Вельможний Девлет-ґірею! Коли ти показав мені стільки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не відмов мені цього.
— Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, й цього тобі не відмовлю.
— Ні, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфендія живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мій… Викупи його і подаруй мені.
— Хіба він тобі родич?
— Ні, лиш земляк. Та він мені був рідним батьком, як я в неволю дістався. Він завивав мені рани, як мене били нагаями. Я поклявся віддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.
— Добре в тебе серце, мій хлопче! — сказав Девлет-ґірей. — Остап Швидкий, невільник, вернеться з тобою в Україну.
Девлет-ґірей велів написати грамоту і послав гінця в Коджамбак.
Павлусеві потекли сльози з очей.
Він забув про всі злидні, про всю злість до татар. Простив їм усе відразу…
Читати твори Андрія Чайковського.
