“Щоденник”
(частина 3)Читати “Щоденник” Олександра Довженка 2 частина
КРАВЧИНА
18/VI [19]46
II
Один син Кравчини, льотчик, ас знаменитий, улюбленець цілого фронту, попав до полону. Власне, не до полону. Він був убитий в бою. Товариші бачили, як падав на ворожу землю його самольот, мов огненний язик. Він загинув, і всі його оплакували. І вже аж через три роки з’явився він живий з полону (прототип Б.). Його ніхто не прийняв до армії. Од нього всі одвернулися, ніхто з ним не знався. Чому ти живий? Чому не вбився? Чом не вмер за колючим дротом? Ти живий? Ти живий — чи не слуга ти “їхньої” розвідки? І т. д. Він жаліється своєму батькові. І тільки в ньому знаходить утіху Кравчина. Старий Кравчина посміявся над сином, як над малим хлопчиком. Вони дурні, позбавлені людської уяви. І старий так розповів йому про життя, про щастя, про добро і про радість, що він на хвилину заспокоївсь і заснув у нього на колінах. Описати, як падав під Харковом з неба мій син божественний. Як лежав він, жарений на алюмінієві,
КРАВЧИНА II
…Я бачив сотні тисяч убитих моїх товаришів. Вони вкрили своїм сірим трупом безкрайні, безконечні шляхи од Кавказу і Волги до центру Європи. Вони падали в кавави, в ями, на дорогу, розлітались в шмаття, валялися в осінній грязі, як темні барельєфи героїв і великомучеників на царських вратах епохи. Золотих воротах епохи!
241Х [19]46
Написати цілий розділ, як один з синів Кравчини з якогось драматичного приводу оплакує долю народу. Сей плач великий, глибокий і такий по своєму змісту, пристрасний в такій мірі, що десь на своїх верховинах розпачу перекликається з біблейським плачем. Плач, що свідчить про бездоганну душу синову, попадав в руки батька. Як Кравчина, прочитавши його уважно, дивується, чого така нісенітниця лізла в голову хлопцю. Він заперечує плач по всіх пунктах. Все навпаки. Він сміється над його тугою-журбою. Се зробити слід так, щоб він, власне, все признав і все поняв, тільки приховував розуміння, щоб не бентежити сусіда, чи сусідів. А потім, вже на самоті, подивився на небо, як Чабан у “Колючому дроті”, і подумав про сина й про все. Тремтіли зорі в урочистому вічному небі.
27/Х [19]46
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Довго лаявся Кравчина з канадськими солдатами… І от один з них раптом:
— Дядьку, а скажіть мені, чи стоять над Ворсклою оті три верби, де ми гуляли колись? Оті вербички, чи стоять вони над водою?
Та й заплакав. Тільки їхній унтер не знав, чого вони… Тоді Кравчина пожалів їх, почувши, що де б людина не тягалася, як би не потопала в розпусті і безвірництві, вона остається людиною.
13/Х/ [19]46
Закінчення картин своїх я не дививсь ніколи. Колись прогляну всі зразу. Тікав од них, і всі їх помилки, від яких душа моя переверталась сотні раз, і недороблені місця, і недостаток праці й талану знав більше від усіх. Так знав роботяща українська мати все ластовиннячко і всі родимі плямочки під сорочками і штанцями ледачих діточок своїх і по старинному вкраїнському звичаю:
— А чиї ж бо се такі діточки гарні? — одповідає сумно:
— Ото? Чи не мої, нехай вони повиздихають. Як, очевидно, й усі митці, я бачив помилки свої в більшій мірі і завсігди чомусь не там, де бачили їх великоухі критики, чіпляючи на мене свої убогі книжні ярлики і тавруючи вимучену мою шкіру таврами різноманітних “ізмів”.
29/Х/ 1946
Один з плотників — составитель законів. Можливо, він не дуже балакучий і промовляє тільки законами. Всі його закони дотепні й мудрі, повні житейського гумору й смислу. Деякі закони він носить, виголошує відповідною, запозиченою з радіогучномовців мовою, вроді:
— Товариші робочі, робітниці, генерали й адмірали. Приказую один процент щорічного врожаю жита й пшениці молотити в околот… Повинних у порушенні приказу притягти до суворої відповідальності як помилково усуспільнених дурнів, позбавлених смаку і почуття красоти і інтелігентності.— Регіт.
Щоб голови колгоспів мали всі вищу освіту. Кому потрібна вища освіта? Кому ні? Про довголіття й продовження життя.
31/ХІІ [19]46
…Сьогодні здав Комітетові мистецтв “Життя в цвіту”. Беруся за “Хату” чи за “Міру”. А може, чи не візьмуся я за “Повість полум’яних літ” і чи не зроблю я що хоч що-небудь. Як мені хочеться створити чистий і високий твір, хоча б один, тривалий у часі, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного.
1947 рік
29/ІІ/ 1947
Благословен день!
Сьогодні у моє вікно заглянуло щастя.
Я придумав перемогу тепла над холодом, життя над смертю. Після смерті Леніна весною: повідь, льодохід, повідь, розцвітання квітів, ріст коріння, повідь, сади в цвіту з панорамами, надзвичайні торжества в небі, весінні хмари, гарні потоки в цвіту, птиці в небі перельотні.
Гімн життя,
Музика,
І всім отсим диригує Мічурін, натхненний і щасливий.
Розцвітає радість в душі творця. Власна юність і любов проходить серед спогадів весни.
І неодмінно весняний перший грім. Нехай зливається він з музикою в серці…
29/ІІ/ [19]47
Весь час на різних художніх радах порівнюють кольорове кіно з малярством.
Невірне, поверхове порівняння.
Малярство статичне. Колір в кіно процесуальний, динамічний. Він існує в стані невпинного руху.
Отже, колір ближче до музики, ніж до малярства.
Він є — зорова музика.
І так, як ніякий акорд не робить музики один, — не робить фільму і один кольоровий комплекс.
18/Х [19]47
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Одна з тем, з ліній “Золотих воріт”, з тернистих стежок — тема переміщеної особи.
Складаючи велику трагедійну повість двох осіб — одної, що мусить десь загинути, і другої, що повертається на Батьківщину, автор мусить змалювати весь велетенський хаос аморального всесвіту середини XX століття.
Хто сі особи?
Одна може бути дочка Кравчини.
Або син?
Чи, може, сам Кравчив?
Краще хтось з синів. Нехай навколо його долі сплететься все, що довелось продумати мені, читаючи виступи Вишинського…
Переміщена особа — об’єкт випробувань всіх модерних видів зброї — хімічної, біологічної і атомної бомби.
Написати великий розділ абсолютно детально, як він ровряджав міну чи як споживав біологічну отруту, що з ним робилось, як йому боліло чи як не боліло, що думав про роботу чи про емерть, очевидно, таки про роботу, про механізм. Як стався вибух і як він розлетівсь у прах, як його не стало. Зовсім. На 10 сторінках оцей ультрарапід мільйонної долі секунд”.
І написати, що таке світ без мене. І що таке страждання. І взагалі почуття.
16/ІІI/ [І9]47
Поранений. Перед смертю в остаивю хвилину (нпл). Оповідання про народження його.
НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ
Яке велике торжество в світі — вароджеиня людини. Яка краса і диво! Муаика матері. Раділи й величалк матір і його,
ВЕЛИЧАННЯ ДИТИНИ
Приказували: рости такий-то і такий-то. Людина народилась для любові, радості,
ЧИ НЕ ГЕНІЙ ВОНА, ДИТИНА ОТСЯ?
Чому не бути їй генієм? Які батьки й увесь рід! Діди, нрадіди.
Як любились батько й мати замолоду, як бажали одне одному любові.
Він родився зимою. Співали йому “Щедрик”, “Будеш мати вік хороший”.
Всю дивну поезію пісні радості”народження.
Душе моя, душе моя! Очистилась ти в стражданнях, умившися кров’ю? Украсила світ? Пречисту петавку друга їла в Європі в середині XX віку? Гай, гай.” “О поле, поле, хто тебе засіяв мертвими костями”. Німий страждалець умирав. Музика й потрясаючі діалоги чи монологи. Світове звучання.
МАРИНІ ДУЖЕ ВАЖКО
1. Вона зразкова трудіввиця
2. Її люде шанують.
3. Скидан її любить.
— Який я щасливий. Ти щастя мені повернула, Марисю. Я такий став дужий а тобою.
— І я.
4. Але її замучила підозра почуття неповноцінності.
5. Загрози.
6. Шантаж.
Йому і їй хочеться дітей багато. Хочеться творити так, ніби щодня він розривається в захопленні на десять частин і кожна щоб діяла і пізнавала світ. І перетворювала світ.
— Ти щасливий, Петре?
— Да. Сьогодні я кажу Гусакові: все одно я знищу тебе. Не треба і бійся його, заклинаю.
— Вія руку має у райкомі.
— Ти, каже, всміхатися не вмієш… Н-ну!
— Ти не вмієш усміхатись.
— Петре, скажи, коли вже буде повний комунізм, люде страждатимуть?
— Да. Любитимуть — значить, і страждатимуть.
— Я так страждала вчора, коли ти довго не приходив, ти став мене підозрівати.
В громадській діяльності ігнорується минуле. В ній важить одне лиш сучасне.
Коли б наші письменники та не були столичними птицями, вони б знали, хто має око видіти, як гірко доводиться колгоспникові трудовий його героїзм, отой самий, Що приносить славу писарям красномовних тирад.
— Залиште. Вже як хочете знати — сама чесність обертається часом в порок, якщо вживати її помилково.
//Уляні треба зробити монолог, глибокий змістом і частий формою. Треба підяяти її зворушлиний образ над побутом, дати їй змогу розкрити свою душу в глибокому внутрішньому самоспогляданні.
Щось на зразок монолога: “Не покладав я рук”.
Може бути саме:
“Не покладала рук”. Ні, рано.
1. Що про нас говорять? Не довіряйте мужикові. В ньому й досі ще сидить власник і т. д. А хто більше віддав державі? Ми чи ваші злопихател і?..
2. Моя республіка. Мій світ. Мов майбутнє! Але чому і до якого часу я думатиму по шпаргалці, говорити по писаному, любити тільки ударника?
Прагнути тільки до поголів’я? Радіти тільки перевиконанню? Жити тільки заможним, щасливим життям? Де моє щастя? Хто звеличив мене в стражданні? і т. д. Не покладаючи рук (цілком). Конкретна мета: загальні збори. Доробити сцену загальних зборів. Прийняття в колгосп Нечитайла і виступ Царя. Точно визначити і драматично оформити мету зборів. Очевидно, вона зводиться до вирішення однієї з багатьох “простих” колгоспних земельних та ін. організаційних справ. Тоді все написане надасть сцені незвичайну, гостру і життєву красивість.//
Куркульське прізвище:
— Скоробагатько.
— Дубенко.
— Рубленко.
Після блискучої промови.
— Ну, чого лізеш?
— Не лізу я, а йду по-людському.
— Що треба?
— Скажіть, а чи не можна…
— Не можна.
УЛЯНА ПРО ЗАГИНАЙЛА
— І що воно таке пак за людина? Ото як вийде на трибуну, поверх людей як гляне, да так красиво й гарно промовляє, да довго так, що плачеш і не знаєш, на небі и чи на землі. Еге. Злізе додолу — вовк. Не підійти, казав той, не забігти. Похмурий да неуважительний — страх, нехай бог милує, їй-богу.
— Освіта в нього, кажуть, вища, а середньої нема — дірка. А воспитаніє нижче (дописать).
Пригадати розмову з моїм батьком. Як молодим ще дев’ятнадцятилітнім парубком їздив батько в Каховку до Фальцфейна на заробітки.
— їхали човном до Дніпра, Дніпром до Каховки, де вже човен той продавали.
— А як же ви переправлялись через пороги?
— А так і переправлялися. Човном.
— А хто ж човном правив?
— Я й правив.
//Наплив. 1887 рік. Пливуть по Дніпру з Десни дванадцять хлопців, тільки не в Царгород, а в Каховку, найматися до Фальцфейна. Каховка. Ринок робітників і т. д. Отже, можна використати, почавши з старовинних пісень. Наплив: дістати пісню давньоісторичну.//
(1947)
Тиха, добра, чесна, пересічна людина. Приємна і лагідна. Років 45. Бригадир. Має медаль. Був на виставці в Москві. Призначається на посаду голови колгоспу, на яку посаду у нього не вистачає розуму власного. У нього жінка і діти, син і дочки. Зробився поволі нетихим, недобрим, нечесним і неприємним, злим. Зробив нещасними всіх майже, хто йому підлягав.
1. Завів кабінет. Крісло. Телефон. Секретаря.
2. Чергу. Без черги не приймав. “Ну як? Бачив, яка черга?” Черга як знак, атрибут влади.
3. Охорона. Щоб не вбила міжнародна контрреволюція.
4. Підлабузники. Борис Петрович Підлабузник.
5. Працював поночі. Викликав бригадирів на доповідь поночі.
6. Електрифікував власний дім — “кожному по потребі”.
7. Портрети вождів. Скульптури в письмовий стіл.
9. Карта світу. Карти колгоспу нема.
10. Цитати.
11. При німцях сидів у погребі.
12. Пишуща машинка.
13. Прошу подати в дисьменній формі. “Сказивсь”.
14. Його почали боятись як вогню.
15. Все знав. Про все міг говорити.
16. Діти критично ставились до нього.
17. Перед молоддю: “Ех, ми були колись. Я за бандитами в 17 літ гаялася…”
18. “А ми колись в окопах знаєш як…”
19. Розвалив колгосп. Нікому стало робити. Всі службовці.
20. Учитель дешанований.
21. Всі родичі в доярках, снабах, плановиках.
22. Коли його зняли…
23. Грандіозна сцена звільнення з посади. Як страшно: я — ніхто. Ти й був ніхто.
24. Виявилось, що призначили його помилково.
25. Любив понад усе на світі щось забороняти.
26. В нього приятель і друг “непропускатель”, бувший сторож закритого розподілителя.
26а. Мета — зробити кращий в Радянському Союзі кол” госп.
27. Завжди риба воняє з голови. Так от, щоб риба (колгосп) була здорова й свіжа, я хотів, щоб була здорова, культурна голова.
28. Він не знав, за що його судять.
29. Свідки: вдова, яку він викликав уночі на допит: чому я напилась.
30. Він копіював великих. Мій колгосп.
31. Він почував себе вождем села.
32. Якщо ти стоїш на чолі, ти не повинен підпускати близько нікого (пафос дистанції).
33. Манилов: мріяв об’єднати в колгоспи під свою владу млини, електровню. І сидітиме все життя.
34. Він возвеличився.
35. Огромний апарат.
35а. Нікому не довіряв. Учинив контроль над контролем.
36. Вважав, що народ треба “тримати в руках, щоб боявсь”.
37. Ідучи по селу, ні а ким не вітався. Проте вимагав, аби всі знімали шапку.
38. Свідок-дід: “Василь Федорович, прибуло до вас начальство”.
“Ну й що ж. Приїхало, так хай мене найде”.
39. У нього не було кар’єризму. Він був позбавлений високого ідейного рівня. Василь Федорович Ступак.
40. “Мій колгосп”. Моє, моя. Мої люде. іїеокуркуль.
41. Все викрилось після Постанови ЦК про порушення Статуту сільськогосподарської артілі.
1948 рік
5/II/ [19]48
//У поводженні з вищестоящими треба завжди бути скромним і не втрачати шанобливості, в усякому разі, треба зробити все, щоб видимість вищесказаного була помічена начальником.
Якщо начальник, спонукуваний невідомими вам домашніми або службовими драмами, діставши де-небудь у ще вищого начальства прочухана, почне кричати на вас, не падайте духом, не біжіть вішатись, не проклинайте життя. Ви можете дуже ласкаво, більше того, співчуваючи йому, сказати чемно:
— Не утруднюйте себе криком. Повірте, що навіть звичайна розмова з вами приносить мені справжнє страждання завжди. Начальник тут же посмирнішав. Він не зразу зрозумів справжню суть вашої чемності, і тоді перш ніж приступ нікчемності і злості спалахне в ньому з новою силою, ви постарайтеся піти додому, отруєний. Дома ви поплачте, поскреготіть зубами і сідайте писати що-небудь бадьоре, героїчне.//
23/ІІ/[19]48
Мати. Отеє ж як хочете, а буде знов війна. Ми. Невже? Мати. Бачу. Ось пригадаєте мене. Ми. Що за прикмета? Мати. Спідниці знов коротшають у женського полу. Вже скільки я за своє життя помічала — спідниці у женського полу коротшають, задираються, піднімаються-піднімаються. І вже як за коліна піднімуться — зразу війна. Потім опустяться, подовшають, — війна затихає, замиреніє. Дак отеє, помічайте, зараз були подовшали, а це знов почали задиратись. Буде війна. В Америці вже, кажуть по радіо, вже так позадирались, що тільки воювати. Ну що ти зробиші.. Не смійтесь, ось побачите.
ЗО/І [19]48
По закінченні картини зразу ж написати книгу про своє життя в мистецтві. Написати докладно і абсолютно одверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, в дитинство, в родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання. Що створило мене як кіномитця? Яка література? Класика? Малярство? Чи, може, пісні й думи? Чи вражливість бездонна й бездонна фантазія? Чи зачарована Десна? Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому потреби. В мене все ставало ясним з початку створення сценарію. Я просто повторював процес. Я міг знімати коли завгодно, з якими завгодно артистами, ніколи не ганявся за великими именами. Кіно як спосіб суспільно-політичної діяльності. Мої поеми — моє сучасне. Я творив, що хотів, що думав. Я дійсно був і е вільний художник свого мистецтва. Політична обстановка на Україні. Всі її перипетії. Культурне життя. Мої позакіпематографічні інтереси. Ким би хотілося бути, до кого себе примислити? Їзда на кіностудію в Одесі. Бігом Київ — Шулявка — вища міра. Потилиха. Нікчемство і краса. Мрійництво.
Мої проекти перебудови життя, господарства, міста (нраб), садів, ансамблів архітектурних. Комедія. Любов до комедії. Нездійснена мрія життя. Все навпаки. “Цар” — мій кращий непоставлений сценарій. Перегляд фільмів у Харкові, Києві, Москві. “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. Веремія навколо переглядів. Диспути…
Як я знімав у селі Яреськи. Народ. Думи. Мене запрошують на посаду голови колгоспу. Хто мої герої? Батько, мати, дід і я. Я — Василь, Щорс, Боженко, Мічурін. В “Землі” вмирає мій дід. Шкурат — мій батько. Я — парубок, що сидить з дівкою на призьбі. Я — Кравчина. Орлюк. Як мучивсь я і проклинав адміністрацію, що з їдала мої нерви, мою душу, всі мої сили своїм нікчемством. Яке розчарування я мав по закінченні картини. Чому я ніколи не дивлюсь своїх картин? Документальні мої фільми. Західна Україна. Виступи. Війна. І вся моя трагедія воєнного часу.
Одне скажу: хоч я зробив картин і небагато, однак, з того часу, як розколовся світ і Ленін став на стороні людського, не покладав я рук.
51 IV [19]48
“ЖИТТЯ В ЦВІТУ”
//Ось уже кілька років тягнеться моє “Життя в цвіту”. Я написав його як повість і як п’єсу. Я вистраждав його як кольоровий фільм, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму. Потім, коли все нарешті з таким граничним трудом було зроблено, коли картина стала жити і радувати навіть натасканих снобів, я потрапив у дивовижну містичну смугу її обговорень на художній раді великій. Потім міністр кудись бігав з нею і кожного разу вимагав все нових і нових купюр… Тоді мене врятував від ядухи Жданов. Після зустрічі з ним я, здавалося, ожив. І хоча п’єсу також задушили, всупереч його думці, я спочивав начебто в Барвнсі тижнів зо три і повернувся звідти знову хворим. Тепер мене вже знову розпинає кіноорганчик. Я сиджу цілісінький день за столом. Я наступив на гораянку і задушив усі мої плани, всі мрії про п’єси, про мій рідний край, про Дніпро, і тепле повітря, і ніжні береги моїх рвчоя, про вічне свято просторів. Я повинен нехтувати, заперечувати створене, ненавидіти те, чим захоплювалися, що утворено з багатьох тонких компонентів. І написати твір-гібрид — стару поему про творчість і нову повість про селекцію. А серце болить. І часто, йдучи від столу після цілого дня трудів, я озираюсь на зроблене — як його нікчемно мало. А втома така, неначе цілий день ворочав каміввя в неспокої. Як би знову не бути кимось удареним за що-небудь. О жорстокість, я пізнав тебе. Важкі передчуття гнітять мене.//
18/IV 1948
Людськеє.
Порізавши палець, хлопчик спочатку заплакав, забігав, потім трохи згодом, коли ущухла кров, підійшов до дядька.
— О! Вавка.
Дядько сидів на призьбі, простягши вперед єдину свою цогу й милиці. На грудях у нього був чималий іконостас.
Дивись, мов, і я маю вже дещо, і хоч воно й боліло, та не дуже. Колись і мені повісять золоті оці іграшки. І одрубають, може, ногу чи руку. Нехай. Ось який я мужчина.
Дядько подивився на хлопця і ніжно засміявсь. У нього трохи сльози не виступили на очах. Зразу куди й дівся сум і жаль. І каліцтво показалось йому чимсь природним, як шлюб чи робота. Як неодмінний атрибут життя.
Хлопчик дивився на його медалі, зачарований красою. Він був гордий і сильний. Готовий до подвигу. Він заспокоївсь. Він бачив, що дядько зрозумів його. Він полюбив свою рану і вже пишався нею.
11V [19]48
//Київ — город-геній. Красивий, незважаючи иа многолітаі яамагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемства.
Написати докладно, як підлабузники а архітектурної управи і підсліпуваті дилетанти нівечили його, ставлячи на записках “великих товарищей”… жалюгідні коробки на самих видатних точках, які вимагали абсолютно інших.
Київ — геніальне місто, геніальне місце. Київ — старець, руйнований вісімсот років історичної свовї драми.
Описати докладно красу його вечорів і ночей. Дніпро і гори. Вулиці. Повітря. Весну, весняні вечори.
Написати, як я переробляв його двадцять років. Присвятити щоденній оцій перебудові Києва досконально розроблену главу, ніби ее ив а книги кінорежисера, а з дисертації архітектора міста й ландшафту. Принципи перебудови згідно з характеристикою місцеположення, динамікою епохи і загальною характеристикою епохи. Окремі вулиці, майдани. Виеотиі точки. Панорами. Ансамблі. Окремі розробки: Хрещатик, бульвар Шевченка, Володимирська. Нова площа Софіївська, об’єднана з площею Каліиіна. Віадуки. Міст через Дніпро і його архітектура — міст — історія в скульптурі.
Зразкові села біля Киева — Вишгород, Межигір’я, Ходорів.
Євбаа — площа з озером. Пам’ятники.
Пам’ятник народу. Пам’ятник Герою. Пам’ятник жінці над Дніпром.
Бібліотека. Міськрада. Відсутність ієрархічних атрибутів. Матеріал. Колір. Ознака національного в стильових виразах.
Нова роль золота і бані.
Написати проекти пам’ятників на майданах. Сади — фруктові на майдаяах і вулицях принципіально.
Виноград на пісках під Києвом на основі штучної системи водопостачання.
Місто Київ — сад. Київ — поет. Київ — епос. Київ — історія. Київ — мистецтво. Київ — поема. Київ — наймодерніше місто комуністичного суспільства.
Трактовка пам’ятника Леніну: розмір, матеріал, точка, виконання.//
25/ХІ/ [19]48
//Він не був людиною мистецтва. Все в ньому: хода, манери, нудне нерозумне лице і такий самий нудний голос, — усе було протипоказане, здавалося, його посту.
Коли ви розмовляли з ним десять хвилин, ви починали відчувати, що ви стаєте дурнішим.
Він був схожий на великий рояль, у якому чомусь грали тільки три клавіші. Решта вистукувала розпорядження.
Усяка теперішня хвилина його життя до останку витіснялась наступною хвилиною. Нема для нього ні досвіду, ні звичаю, ні можливості нормальних умовиводів.//
1949 рік
22/1 [19]49
Н-ам і НН-ам Прощайте, товариші, друзі і недруги, прощайте. Продовжуйте топтати моє ім’я, якщо комусь треба, нехай я швидше вмру. Бажаю вам довгого віку. Від усього поруйнованого серця бажаю кожному з вас зробити багато більш за мене і, склавши колись у прекрасному майбутньому трудовії свої руки, не будучи ніким ні перебільшеним, ні засудженим, ні заплямованим і зневаженим, оглядаючи шлях свій і рідні народні “лани широкополі”, засіяні невмирущими словами з душами чистими, не спустошеними брехнею, взаємною ненавистю, жадністю, жорстокістю, кар’єризмом, зітхнути легко, тихо і щасливо і втішитись думкою, яка не судилась мені, що мріяв усе життя про творення добра: благословен труд, і день, і дом. …Чим утішусь на чужині? Де преклоню голову сиву? В далекім Китаї, під чужим небом? Прощайте. Чи, може, й там ви знайдете мене зі своїм злом, ви, мої щасливі бездоганні недруги?
7/ІІ/ 1949
Що зі мною сталося? Я розучився неначе писати. Пишу статтю для “Літгазети” про суд над “Летр франсез” і за два дні не можу зібрати думок, не можу пером повести. Ще не написав і одної сторінки, а вже втомився так, неначе камені ворочав на тяжкому шляху, і серце болить, і смуток обнімає душу. Ніт, не редакціям належу я, мабуть, а лікарям. І тормоз в писанні — се травма моя, що вже ніколи не покине мене. Ловлю себе на думці: неначе стоїть мій грізний критик за плечима й розглядав безсердечним оком кожну літеру мою і кожну кому, чи немає в ній зради і підкопу. І я, замість писати, страждаю. Мене зламано. Я сприймаю вже світ як страждання. Я постиг: міряється воно глибиною потрясіння внутрішнього, всієї душі, а не тільки гнітом зовнішніх обставин. Я міг би довго жити й творити багато лише на основі добра, на основі позитивних стимуляторів.
23/IV [19]49
ВЕЛИКА БАГАЧКА
Псьол. Вулиці Багачки. Люде. Краєвиди з гори. Там ми ховали Боженка, несли житами понад лугом. Урочисті панорами під героїчним небом, під хмарами такої краси і такого пафосу всесвітніх змагань велетнів і пророків, що пісні “Як умру, то поховайте” не можна було співати, і артисти тремтіли од хвилювання і співали глухо, придавленими голосами, а Боженко лежав у них на плечах на своїх носилках і плакав не акторськими, а справжніми сльозами. Уперше за довгий свій вік лицедійства опинився він на таких просторах перед лицем одвічності, і прибита пилом і мізерією многолітніх дрібниць душа його ніби вирвалась з кайданів і полинула між хмари, жахаючись, і плачучи, й радіючи трепетно, що єсть вона, душа, яка причастилась великого.
23/IV [19]49
Як люде, дивлячись на нас, не знаючи, що воно й до чого, та розуміли, проте, цілком через свою тонку народну чутливість, що йдеться про щось серйозне і глибоке. Бо ніхто не перешкодив нам ні одним словом.
Ми вертаємося до хати. Вона була — цариця хат. Біла, велика і простора, з великою стріхою зеленого оксамиту.
Грабарі і їх коні. Я виходжу в двір до грабарів. Тепла, зоряна, прославлена в піснях українська ніч. Бездоняе небо, уроч-истий всесвіт вад нами. Розмова з грабарями.
Як почалась вона, як протікала ргисою 1ю зсік питаннях.
Отак і віч минала, і почало світати. Зітхнув один красивий чоловік (вже всіх їх стало видно).
— Спасибі вам, дай боже здоров’яі Не то всю ніч, усе ятаття тисячі верст ішов би за вами, аби тільки слухать.
27/ІV [19]49
Болять руки, голова болить, і болить серце. Я тяжко хворий. І ніхто сього не номічає. А в меае таке почуття, иіби я стото перед катастрофою.
1. Написати оповідання про народну Середу і щуку.
2. Оповідання про оержантя ЇЯвеар. Про до німецьких загарбників.
3. Про погибель богів.
4. Про Шосгаковята.
Сен Святослава. Соя насьметаніса.
12/VI [19]49
медицину, про його ненависть
IV/VI 1949
ФАТАЛЬНА ХВИЛИНА
ОПОВІДАННЯ
//Про художника. Зробив грандіозний твір мистецтва. Все в ньому булх” незвичайне. Все було приведене в таке гармонійне поєднання — сюжет, гра, композиція, колір, правда, — що люде плакали від незбагненної розчуленості. Ніби клаптик неба
спустився на землю у вигляді сходів. От у цьому стані, весь ще в полоні цієї внутрішньої гармонії, досягвутої величезним зосередженням усіх фізичних і душевних сил, і з’явився я до начальника. Начальник показав уже твір там і був обласканий. Тому вій звернувся і до художника в чимось подібним. Але душа у нього була бідна. Він був схожий на рояль, у якого звучали два клавіші. Решта могла вистукувати тільки накази. — От ви знаете, добре ви вробили картину. Картина вдалася. Ви знаєте, ви можете краще за всіх працювати. Чего ви смієтесь? Не вірите? Даремно, у вав завжди що-небудь та… Не розумієте ви, ось що… життя не роаумівте, життя. Вам ба полінуватися слдд”. еге, місяць. Місяць полікуватися, потім той ві’дшвтати і петшггапги трохи, попрацювати над собою. Дуже хороші фарби, его. І інше, і інше. Все. Можете іти спати. Він так звик не поважати” що навіть, кости не похвалити вже було не можна, він і хвалив таж,, иіби робев догану. Художник пішов додому. Йому захотілось повіситись. Але він не повісився. Повісилась, приміром, задавилась безповоротно частина його (араб}./
//Ця пихата, жорстока і безнадійна оврежия мікролюдина зробила все для того, щоб художник відчув себе меншим і нэкчемнапнав за тем. І начальник явимсь незрозумілим чином досяг цього: чи те безбарвною нудьгою сиего голосу-ажгомати добором слів, жестів”, відчуженістю і глибоко прихованою ненавистю до інших. Художник щохвилини дурнішав, мовчазно пошлів, меншав. Спустошений пішов він додому і, не проклявши навіть життя, помер. Цей процес меншавия тривав 10 років…
Йому здалося, що він ні на що вже не здатний, що він иозбавяеиий найменшого ироблиску думки. Почуття його теж стали нікчемні і тьмяна. Він забув про свій твір, ніби від і не створював йото зовсім.
Він не зрозумів, що начальник намірявся його, так би мовити, похвалити. Але й хваливши його, вій ніби робив догану.
Він потребував зустрічного поруху душі, як людина, дійшовши до останньої стадії справи, потребує краплини води. Але у начальника не було душі. А треба було сказати одне тихе слово: “Спасибі'”. Та для цього слова треба бути людиною.//
//”Найбільші події, проникаючи в їхню свідомість, пристосовувались до їхньої мірки і ставали такими ж мізерними, як вони самі^ жалюгідні рвачі, режисери — угодники і лакеї”.// //Його лице, широке і грубе, і груба фігура свідчили про шкоду, що її робить сидяче життя, затворницьке, канцелярське, людям, створеним для здорової фізичної ираці. Він був прекрасний працівник, не дуже далекий, позбавлений всякої уяви. “Немає кращого засобу підняти бойовий дух генералів, як присудити до смерті одного з них”.// А. Франс
//Одним словом, це була людина не гірша і не краща за інших. Бездоганність — найчастіше справа щастя, а не властивість і результат доброчинності. Телеграфний стовп — відредаговане дерево. Знайомтесь, —це моє пряме, як палиця, начальство.
— …І ця ось людина!..
— Я не людина. Я інженер.
Він був сутулуватий і дивився завжди в землю. Казали, що ще малим він знайшов монету в двадцять копійок. Ця, здавалося, незначна подія зіпсувала його на все життя.//
ОРГАНЧИК
//”Я скоротив мистецтво втроє. За це я одержав орден і захистив кандидатську дисертацію. Тепер захищаю докторську. Доктор виродження кіно! Звичайно, я зворушений, страждаю”.
Все, включаючи і тему страждання, він вимовляв, як манекен, без усякого душевного поруху. Це мерзотна фігура, жорстока, тупа, егоїзму крайнього, огидного. Нічого в світі, крім його персони. Комплекс лакейський.
Він був пересічною ординарною людиною, призначеною випадково на неординарний пост. Тому він перестав бути пересічним і ординарним. Він перетворився в щось у своєму роді, що виходить поза рамки звичайного.//
Проїхали Ніжин. Тут учився Гоголь. Згадав Боженка й Савку Трояна…
17/VII [19]49
Як важко болить серце. День і ніч, невпинно, невблаганно. Важке, немовби в ньому сто пудів. Болять руки. І такий біль у грудях, і так я знесилів. Не можу не то що ходити, сидіти вже важко, навіть важко лежати. Невже настав мій смертний час?
Пишу сценарій. Так працювати важко, як ще ніколи. Уперто відчуваю, що біль у серці не дозволяв думати, не дозволяє почувати життя, не пускає навіть писати, водити олівцем чи пером по паперу.
Коли б мені пощастило написати як слід отсей сценарій. Я, може, одмовлюсь його ставити. Я мушу лікуватися довго, якщо можна ще лікуватися.
18/VIII [19]49
ФУТБОЛ
//Написати оповідання про футбол. Як був я на футболі в 1938 році, що я там бачив, що чув і що говорив. Внести в “Футбол” вставне оповідання про Н. І закінчити оповідання складним ходом думок, що виникли тоді в мене. От чого я й до сього часу ненавиджу отсю дурну і темну гру.// //Оглядуюсь, — як я постарів. Не встиг роздивитись неначе, і вже півстоліття майнуло в далечінь, як один день. Як я жалію, що не встиг написати найголовнішого. Все було ніколи неначе. І як тепера братись за перо? Що знаю я? Молодь від мене далеко. Почати писати про старих людей, про старі часи.//
30/Х [19]49
Сьогодні свято в Україні… Возз’єднання земель. Здійснення мрій народу мого на протязі довгих століть і мрій моїх, моєї юності. Святкують всі трудящі.., святкують всі сьогодні на Вкраїні… Осталося чотири дні до закінчення сценарію. Чи й витягну: так все в мені пошматоване болить…
1951 рік
17/І/ [19]51
ПРО ЗОЛОТИЙ КЛЮЧ
Нещодавно В. Шкловський зустрів мене в Спілці письменників і каже:
— Я думаю, що найвиразнішим за глибиною і вірністю основного і головного, що було і є в нашому житті, — місце в “Щорсі”, де богунці мріють про майбутнє, зокрема Чиж — хлонець-богунець з напівоголеною шаблею. Ось ключ, який кінематографія повинна була підняти, щоб відкрити доступ до найвеличніших справ… і не підняла, підібравши відмичку протилежного призначення…
Пам’ятати про сей ключ. Всі так забули про нього, наче його і не було зовсім. Пам’ятати про сей ключ.
7/VI [19]51
ТЕМА ОПОВІДАННЯ
//У місті зруйнована головна вулиця. Зруйнували її вороги під час війни. Усе місто брало участь у прибиранні руїн протягом трьох літ. Усі уявляли відбудовану нову вулицю з прекрасними будинками.
І от почали будувати перший дім. Цей перший блин будував найвпливовіший архітектор, який при всіх своїх незліченних довершеностях відзначався браком смаку.
Будинок був такий нікчемний, що викликав хвилю обурення. Обурення, уїдливі дотепи, невдоволення, гнів не тільки спеціалістів, а й усього народу, всіх перехожих, якась непримиренна ворожнеча до будинку, що не виправдав сподівань, свідчать про зростання народу, про закладені в ньому від природи багатства, ненависть до “мертвих каменів”.//
8/VI [19]51
ШВЕДИ
//Написати повість. Полонених шведів при Катерині женуть у заслання з островів балтійських на південь України. Частина дорогою загибає. Село Шведівка. Минуло [майже] двісті літ. Шведи в колгоспі. Німецька окупація. У шведів-колгоспяиків нейтралітет. Після війни шведський уряд зажадав репатріації. Наш уряд погодився. Плебісцит. Агітація. Патріотизм. Збентеження. На батьківщину! Пароплав в Одесі “Швеція”. Турне навколо Європи. У портах кінозйомки, хроніка, репортери. Антнрадянська безсоромна маячня. Швеція. В порту мітинг. Гендлярі патріотизмом. Оселяють шведів у горах на убогих кам’янистих ділянках. Убогість і відсутність перспектив. І все поступово стало на своє місце. Все маленьке, а головне, нема простору життя, нема польоту, нема великої мети. Вони духовно стали оскудівати. І тоді вони зрозуміли, що втратили. Бунт молоді. Назад, на Батьківщину. “Хай живе Радянська Україна!” …Знову пароплав, на цей раз наш, радянський, “Україна” везе шведів на Батьківщину уже з Швеції. Такі самі мітинги в портах Європи, тільки все навпаки. Приїхали на Батьківщину і стали будувати комунізм.//
1952 рік
— Скажу вам, товаришу, щоб ви знали: тут, на стройці, я мала людина. І взагалі я людина невелика і незначна. Я та людина, щоб ви знали, за допомогою якої, що коли їх зібрати докупи і направити на якесь добре діло, то вже з них може виділитись щось там героїчне і видатне, що заслуговує уваги. А сам я в окремності своїй такий, як я вже вам сказав. Виробляю норму, плачу всі внески, бо неприлично ж робочому чоловіку в своїй державі їх же не платити. Роботу я люблю. Серафим Н. був одягнений гарно, носив уміло пов’язаний галстук. Гладко причесаний. Здалека він чимось вагадував мені Андрія Малишка. У фільмі інтересно подати його отак на урочистих зборах, після чого зразу перейти на робочий процес, де він, як каменяр, вже мав зовсім інший вигляд, а його молода дружина — красива і струнка штукатурниця в прозодежі, ще й з покраплеиим крейдою чи вапном обличчям…
16/11 [19]52
НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ
1. Приїзд у Москву Івана Тимофійовича Хапуго-Соловейчика.
2. Отримання сукна в Кунцеві.
3. Мрії на дорогах.
4. Є така машина. Слабі гальма.
5. Зрадницькі гальма *.
7. На кільці В.
8. Що робити?
9. Хаиуго-Соловейчик у відчаї.
10. Троє в одній кабіні.
11. Суперечки. Пошуки адреси.
12. Обійшовши весь двір, всіх розпитавши про ХапугуСоловейчика. Немає Хапуги! Ніхто не знає. Провалився Хапуга. Що робить?
13. Зрада і відступництво. Зваживши всі “за” і “проти”, вирішив не повертатися в машину. До речі, у нього справа. Правда, він перший завів невизначену розмову в кабіні.
14. Що робити двом? Крадіжки, звичайно, ніякої немає. Але, з другого ж боку, можуть же подумати? І куди дівався оцей?
15. Їздили до вечора. Витратили бензин. Купили нового. Куди? Вихід! На фабрику в Кунцево.
16. На фабриці біля воріт. Геній непропускательства. Вставна новела.
17. Знову мрії на дорогах. Ніч. Чорт місяця вкрав. Хурделиця.
18. Приїздять на базу. Не приймають без начальника бази т. Кума.
19. Кум гуляє в Солохи. Побігли за Кумом. По дорозі розминулися.
20. Кум знаходить у машині сукно.
21. Здійснюються Кумові мрії. Він може творити добрі діла. Лише добрими ділами можна прославитись. Але які ж добрі діла можуть бути у начальника автобази будівництва?
22. За рулон сукна — і в дитячий будинок. Вихованцісироти і їхні виховательки.
23. Суд.
— Чорт його знає. Таке дурне наснилося, що до цього часу не можу прийти до пам’яті. Чи це сон, чи, може, справді… Слухай! Де ж це я вчора?.. Хм! От історія… Віра!
Тиша. Ніхто на крик не відізвавсь.
10/ III [19]52
//Все спрямоване в завтра. Ця спрямованість у недалеке майбутнє становить душу нашого часу. Це молодість, реальність, оптимізм. Це не мрії про далеке щастя. Ми вже підійшли до щастя дуже близько. Зроблено так багато, що здається, від смерті Леніна до наших днів минули століття, так багато вмістилося великих подій за двадцять вісім літ.//
//Продовження життя.
Чую в вагоні пісні азербайджанського] соло під акомпанемент музики і хору. Це прекрасно. Записати докладно, що це: це життя людини. Помер Н., і зразу все життя на 50 метрах під цю музику.//
//Треба шукати в усьому поетичний вираз. А скільки його навколо! Тільки погано ми бачимо і мало прислухаємось до голосу свого серця.// Про все можна складати вірші. Про найменші ніби речі, про все звичайне ніби і буденне, аби стало воно незвичайним і небуденним. Диктор. Тема. Схилимо голови перед мільйонами убитих. Траурний урочистий марш. Тиша. Салюти гармат. Небо темно-вороне — така велетенська хмара.
1. Плотники спинились на хвилину.
2. Другий варіант, їм ніколи спинятись. Вони говорять, роблячи своє. Мимо них провозять жінки вози чи плуги.
3. Се є лиш спогад про Гришу Нагнибіду. Про смерть його і про печінку. Про те, що він бачив перед смертю і що сказав (Роману).
4. Тут можуть бути музикальні паузи. Ніби радіо — то голосно, то тихо. Гра на тиші й на повному звучанні.
12/ІV [19]52
//Сценарій “Відкриття Антарктиди” я писав не для N. і не для NN. Я писав його для молодих початкуючих сценаристів. Для них я працював близько восьми місяців, не шкодуючи сил. Мені хотілось створити зразковий сценарій, в якому ідея, людські образи і вся обстава перебували в єдності форми і змісту. Щоб усе абсолютно в ньому, бувши легко прочитаним, драматичним, спрямованим, було сповнене руху, тобто було завжди кінематографічним.//
l/V [19]52
ЗАСТУПНИК ДУРНЯ
ДРАМА
1.. Після призначення на пост приходить у кабінет. Рекомендується йому перший заступник. “Що це таке?” — “Графин” — “Який?” і т. д. (всю сцену з Д-м).
2. Секретарш!: “Якщо будуть до мене проситися на прийом або дзвонити особи, що іменують себе моїми товаришами або родичами, не пускайте. У мене немає родичів і товаришів”.
3. Їздить з міністерства на квартиру о першій годині ночі або вдень, обов’язково машиною. Віддаль — два квартали.
— Чому ви їздите машиною? Чому б вам не пройтися прекрасною вулицею? Тим більше це так близько.
— Не хочу. Отак, знаєте, підеш, а на вулиці будуть до тебе приставати а різними просьбами…//
5/V [19]52
//На всій картині поввина полум’яніти печать величі історії. Але не в знеособленому місиві тисячних бентежних юрм, а в індивідуалізованих образах, у вчинках, думках, у висоті намірів. Чим вимірюється людина? Висотою намірів і цілей, а не висотою хмарочосів.//
//Все повинно бути в безперервному русі з змінним ритмом — від бурхливого до урочисто повільного.//
//Усі пори дня і року. Сходи і заходи.//
13/VII [19]52
//Один з основних персонажів Мовчан Ілля, багатодітний. Він веселий. Він втілення радості, праці. У цьому його талант. Такі його дружина і діти. Він любить дітей. Може бути винятковою своєю чарівністю сцена, коли, посадивши собі на живіт напівголого малюка, він після трудів грається з ним і про що тільки не розмовляє. Згадати відомий малюнок у (нрзб), де він держить його, лежачи, на витягнутих руках. Старші три розумники. Взагалі діти його гарні, здорові, привабливі. Гарна дружина. Згадати: В. Мовчан у тайзі. Розумник. Знаки віспи зробили його лице сяючим. Докладно описати його в роботі. Що він уміє робити. Які слухняні йому інструменти.//
//Але це був уже хор.
Згадати, як, роблячи вулик для бджіл, він співав у садку під грушею біля хати. Описати цю грушу роду. І подвір’я, сад. І як діти його підспівували йому. Деякі були такі ще малі, що співати не вміли. У них ще ве вистачало слуху та протяжності звуку. Як у маленьких птиць не вистачає сили в крильцях і в співанні. Пісні були різні, і все це радість життя.//
//Молодому космополітові не сподобалось у Каховці.
— Не подобається мені Каховка.
— Так? Не подобається! Ай-ай-ай! А скажіть мені, ви їй подобаєтесь?
— Кому?
— Каховці. Чим ви порадували її, чим натхнули? Якими ідеями, якими планами ви схвилювали серця каховчан — будівників комунізму? А що ви знаєте про неї? Які пропозиції внесли на предмет виправлення недосконалості видимого порядку речей?
— Та я просто…
— Ви нахлібник і нікчема. Каховка навіть не помітила вашої присутності в ній. Ви як муха в їдальні. Йому не подобається Каховка! Нудно, неефектно, не, не… Ви сліпа нікчема, сліпа, не здатна бачити, без любові до людей, без радості творчості, без здатності захоплюватись. Ви молоді, а душа у вас стара. Стара заперечуюча душонка з такою-от, знаєте, саркастичною дотепністю. Я бачити вас не хочу! Ідіть.//
Тоді Гриша Нагнибіда подивився на нас своїми великими чистими очима, і ми помітили, що він відходить од
нас.
— Що, Гриша? — сказали ми йому ніжно, наскільки дозволяло нам зовнішнє безобразів і смердота, що йшла з наших ротів.
— Умираю, — прошептав Нагнибіда і якось не то всміхнувсь, не то хотів заплакать. Потім він повернув своє
лице’ до мене, як до старшого літами. Тоді я нахилився і до нього і, дивлячись в бездонну прозорість його очей,
що ось-ось закриються навіки, помітив, що очі його вже бачать не нас, а щось інше, дивлячись кудись поза нас.
— Кажи мені, Григорій. Що ти бачиш? Запишу.
— Я бачу все…
— А чи нема там України? Чи не бачиш ти її?
— Бачу, брате.
Що він розповідав про Україну, я не чув. Я знепритомнів од голоду, і перо випало з моїх рук. Коли я прийшов до тями і розплющив очі… Я составляв закони. Я пропонував їх вождям мого народу на затвердження. Я пропоную план саду. Мене провалили. Виступаю па пленумі комсомолу. Мене слухають. Потім закон приймають, тільки я щоб не думав багато про себе.
— Я мрійник. Я реконструюю місто перший. Я провідник — (2-го травня). Обком-інтурист. Розмови. Мости. Озеро. Сади. Місто. Площі. Принципи забудови. Закони для села. Для школи. Для батьків. Основна моя пристрасть — етична. Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одну краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне був здатний і готовий цілком. А бачив навколо себе дрібноту душевну й розумову. І ні на гріш смаку навколо.
Творець мусить любити життя й показувати, що воно прекрасне. Без нього люде б мали сумнів. Себто творець мусить писати… правду.
Сорадуйся і сострадай. Тільки через жалість, страждання людина зостається людиною, а не каменем з викарбуваннми на ньому письменами законів людських.
//Обов’язково в картині повинні бути археологи і розкопки. Згадати і розписати докладно цю унікальну Кам’яну Могилу, і ніч розмов, і як доісторичний учений ловив мені вночі раків теж доісторичним способом. Докладно описати. Порівняти, як мій дід-чарівник ловив рибу. Археологи потрібні як носії призми часу.//
//Виступала молода вірменська поетеса. Прекрасний, гідний подиву виступ. Я буквально зачарований цією промовою. “Це нове начало”. Узнати її ім’я і адресу і обов’язково написати листа.//
//—Та нічого, ну що ви, їй-богу, на мою думку, все в абсолютному порядку. Шкода тільки, що час марно гине.
— Не час гине, а ми.//
— Дуже інтересно. Хоча в мене є кілька аргументів, якими я хотів би обгрунтувати протилежну точку погляду. Ви дозволите?
— Прошу.
— Почну з того, що ви говорили неприпустимії дурниці взагалі…
//Багато говорите про щастя. Щастя, щастя… Є речі набагато значніші, ніж щастя, набагато глибші і, якщо хочете знати, набагато достовірніші.//
У нього так довго не було успіху, що він постарів, зів’яв і зробився некрасивим. Для красоти потрібно щастя, потрібна гармонія: у фізичних насолодах, у здійсненні бажань, в сприятливій роботі.
//Нерозумно і пошло було б ненавидіти і “розвінчувати” Гоголя за “Листування з друзями”, що викликало лист Бєлінського.//
ПРО ЛЮДЕЙ
слід судити з того, в чім вони мали успіх, а не з того, в чім вони зазнали невдачі.
Боєць і з хибами все-таки боєць, а муха без хиб — всього лише бездоганна муха.
//Перетворення прароди в Китаї,, зібрвтя яомери журналів, книги. Природа Індії в оковах. Розтагінева земля. Америка. “Людство загине від пустелі, рано чи ино їй судилося покрити мертвим саваном усю земну кулю. Земля стане царством посухи. Таке є її фатальне нркречення. І главний фактор в утворенні пустелі—людина”.// (Буржуназна наука) Діалог про вдячних нащадків. Проспівавши Солюв:
1. велеві….
2. Темніє. Паотшпсв поснули. На існавах чи просто на землі під небом. Починає мінятися небо. Свиться сон. Під час сну проїжджають машини чи хтось підходить і спиняється втаюча тоявсно: “Куди звертати?”” Підходить не один, а двоє чи троє, щоб дати можливість вести паралельні діалогв надореневам між собою і “сил між собою.
3. Один з плотників — закаяодавець— і пророк. Колидуб.
4. Другий — Кола. Товченик. Нечитайло.
5. Один — зовсім, юдлігок. Почував в сей всі ‘таланти, які тільки в ва світі.
6. Третій — практична людина” Не любвіь ніяких нриявів почуттів. Любить, щоб усе було— так, як едви.
Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат,
— Пусть солдаты немного поспят.
Сю теню сшиахгаь мої плотники під кінець одної дії вечорами весною швд співв солов’я.. Потім: они.
Неодмінно скористати в напливах.
Переглянути для цього “Прощай, Америко!” і, можливо, звідти взяти епізод.
//Приїзд на Каховку делегатів Америки, Індії, Китаю.
1. Дійові особи можуть ешдкунатися з допомогою радіоапаратів. Таким чином, можна обійняти кілька точок. Каховка — Тершиня або Заворіжжя — Керч.
2. Поїздка автомашиною по трасі Москва — Сімферополь.
3. Або літаком.
4. Над пустелями нашого південного сходу і, можливо, і інших країн.//
//Коли президент Академії наук О. М. Несмеянов читав свою імпровізовану доповідь про “точки росту”, які лежать завжди “десь між”, по краях иаук, я додумав:
і в поезії ми знаємо дуже яскравий приклад — Маяковський. Зумів же він мову поезії, газети, гасла і прози найсірішої об’єднати в новий сплав могутньої нової, нечуваної сили.
Це зрозумів Б. Агаяов.
Взагалі виступ Несмеянова був винятково топким і цікавим, що розкриває в ньому дуже обдаровану людину.//
Про стик далеких атомів. //Довго дививсь Кравчина на роботу крокуючого екскаватора. Біля нього захоплені шепоти журналістів. Нарешті, коли його спитали: “Ну, як?!” — відповів несподівано, чим і збентежив декого://
— Рука довга. Щось не те. Неестественная стать. Не смійтеся. Ось пригадаєте мое слово — не пройде. Буде роботать якась інша машина. А це все рівно, що жирафі приточить ще шию втрое. Розпадеться:
— Що?
— Розпадеться отая машина на дві чи три, а може,и п ять машин, і всі д ять, разом взяті, зроблять всю її роботу, а електроенергії пожеруть удвоє менше. От щоб ви знали. Руки довгі.
— Шия?
— Хай буде шия.
16/VII/ [19]52
Може, ввести в фільм автора? Дикторський текст.
— Те-то і те-то… Ось тут батрачив колись мій І9-літній батько.
Все в показі: екскаватор “хватає” цілу скіфську могилу й піднімав вгору (напливом).
Три тисячі літ назад скіфи.
Половці, хозари,
Запорожці.
Сірко… Долина.
Фальцфейн, революція, війна.
1. У Сталіна.
2. Андріанов дома.
3. У степу на машинах.
4. На Дніпрі на пароплаві.
5. В літаку над Україною.
6. Каховка.
7. Хто прийшов (прийом на роботу)
І ДЕСЬ У СЕРЕДИНІ
цієї семірки дім мого героя, і виїзд його з сім’єю, і прощання з матір’ю Фелікси — і вона в степу (її забрали проїжджі геологи на вантажній машині). Вантажна машина у степу серед безбережних бавовникових полів, і вона на ній стоїть, вся спрямована в майбутнє. Люди радіють. Сталася подія величезна в їхньому житті, в житті народу, в житті і долі їхніх дітей і всіх їхніх поколінь. Це велике торжество. Це величезне самоспоглядання, і це на межі дії. Дія невіддільна. Вона починається зразу. Вирішили проект. Після довгих досліджень, спорів, перевірок і т. п. прийшли до варіанта, прийняли. Великий, незабутній день! У такий день не можна бути на самоті. Навіть мало говорили, але думали разом (винятково цікаво і виразно). У драмі один з геологів говорить: “Господи, як відрізняється теперішня драма від минулої”.//
Читати “Щоденник” Олександра Довженка частина 4
Читати твори Олександра Довженка.
