<< Борислав сміється (частина 3)
— Але ж, пане будовничий, майте бога в серці! Що я вам винен! Я ту своє здоров’я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собі зароблю, хто мя прийме?
— А най тя приймає хто хоче, мене то що обходить! Мені прецінь вільно приймати або не приймати на роботу, кого мені подобавсь!
— Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижні, то прецінь не моя вина. Я вже не кажу нічо о тім, що я болю витерпів, ані не жадаю нічо за той час, хоть певно, що якби мені добрі люди не були допомогли, то був би-м враз із матір’ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же мені належиться тутка робота!
— Га-га-га! Належиться! Адіть, як він собі виміркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моїй ласці робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й іди тоді процесуй мене!
На таку мову Бенедьо не найшов уже ніякої відповіді. він понурив голову і мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, він і досі не раз чував таки слова, але ніколи досі вони так не вразили його, ніколи не визвали в його душі такого голосного почуття несправедливості та притиску. “Невже ж се правда? — думалося йому. — Невже ж робітник завсігди робить на его ласці? А коли робітник сяк-так жив, то, значиться, також тілько з єго ласки? А з чиєї ж ласки мене скалічила підойма? А коли він раз у раз такий ласкавий на робітника, то чия ж ласка тепер виганяє мене з зарібку на голодну смерть? Та ні, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене досі при життю, о тім я не знаю, але то знаю, що з єго ласки я скалічений, слабий і без роботи!”
— Ну що, — перервав його гадку будовничий, — чого ж ти стоїш? Забирайся відси!
— Та я пану ту місця не застою, заберуся. Лиш усе-таки мені здався, що то не так повинно бути, як пан кажуть.
— Що, що? Ти мені хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно бути?
— Ви, пане, повинні знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як і я.
— Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозі лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далі, як ще повинно бути?
Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за підбоки і сміявся, але його здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злість у нім кипіла і в кождій хвилі готова була вибухнути з-поза силуваного сміху. Але Бенедьо не зважав ані на його сміх, ані на його злість. Почуття дізнаної кривди додало йому сміливості.
— А так іще повинно бути, — сказав він твердо, — щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бідним робітником і не дорікали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.
І затим, не чекаючи на відповідь будовничого, Бенедьо відвернувся від нього, взяв свій мішок, сказав прочим робітникам: “Бувайте здорові, браття”, — і вийшов з плацу на вулицю.
А тепер куди? Бідний Бенедьо всю надію покладав на тоту роботу. Він знав, що такого слабого деінде не приймуть. А тепер, коли й ця послідня надія розвіялась, він став на вулиці, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Іти шукати роботи? Але де? Нівідки не видно було надії. Коли втім прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, ніж будовничий, — до самого Леона, і просити його, щоб прийняв на роботу.
Коли він все те роздумував, стоячи на улиці перед плацом, де будувався дім, надбіг післанець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий ішов до пана. Будовничий здивувався і запитав, чи пан уже приїхав з Відня?
— Приїхав учора вночі і просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.
Будовничий, а за ним і Бенедьо пішли до Леона. Той ходив по подвір’ї, а побачивши підходячих, пішов супроти них.
— Маю з паном невеличке дільце, — сказав він, привітавши будовничого, по чім, звернувшися до Бенедя,-спитав: .
— А ти за чим?
— Та я, прошу пана, хотів би стати на роботу, — сказав Бенедьо.
— То не до мене належить, проси пана будовничого.
— Я вже просив, але пан будовничий не хочуть…
— Розуміється; що не хочу, — вмішався будовничий. — То той сам, — сказав він, звертаючись до Леона, — котрий при закладинах зістав скалічений через свое недбальство. Що мені з такого робітника! Та й, впрочім, він тепер слабий, а я робітників маю досить.
— Ага, то той сам! — нагадав собі Леон. — Гм, воно б то випадало щось для нього зробити, будьщо-будь. — І додав, звертаючись до Бенедя: — Ну, ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та й посидь.
Довго вони оба бесідували. Бенедьо за той час сидів на ганку і грівся на сонці.
Аж ось по якімось часі вийшов будовничий, якийсь трохи кислий, і, не звертаючії уваги на Бенедя, пішов. По кількох хвилях вийшов і Леон.
— Ти потребуєш роботи? — спитав він Бенедя.
— Та певно, прошу пана, чоловік з роботи жиє, то робота для нього то само, що житє.
— Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичі. Але ти не журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславі новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.
— В Бориславі?.. Млин паровий?.. — зачудувався Бенедьо, а далі змовчав, не сміючи вдаватись з таким паном у розмову.
— Ну, що ж тобі так дивно? — спитав, усміхаючись, Леон. — Млин, то млин, тобі, мулярові, все одно.
— Та я-то вже й сам собі гадаю, що панська річ — розказувати, а наша річ — робити. Млин, то й млин.
— Тілько-то, видиш, я би хотів, щоби будинок був немудрий, так собі, в дві цегли, без поверха, тілько вшир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловіка, що тото все вигадав, і план зробив, і сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидів той план. А ти розумієшся на тім, як що треба робити після плану?
— Та чому би ні? Як чоловік має під рукою рисунок і міру, то не велика штука.
— Так, так, звісно, що не велика штука, — сказав Леон. — Отож видиш, я не все буду міг надзирати за тим, що там робиться, в Бориславі, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов мені наробити якої саламахи і поставити не так, як у плані нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати мені знати.
Бенедьо стояв і дивувався на цілу тоту бесіду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить і що пан боїться, щоб часом не зробив не так, як у плані стоїть? І відки, приходить Леон звертатися до нього, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не міг найти в своїй голові відповіді і стояв перед Леоном, вемов вагуючись.
— Не бійся, будь тілько щирий для мене в тім ділі, то, певно, не пожалуєш того. Доки буде будовання в Бориславі, доти будеш там, і то з платою не помічника, а цілого муляра. А потому — побачимо.
Бенедьо ще дужче здивувався. Відки нараз така щедрість у Леона? А втім, хто його знає, думалось йому далі, може, йому й направду так до потреби приходиться, ну, то він і платить. Та й хіба ж се для нього велика річ? А для бідного помічника мулярського все-таки добродійство велике. Так роздумавши, Бенедьо рішився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому за ласку.
— Ну, ну, не дякуй, — відповів Леон, — я не подяки від тебе потребую, а вірної услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А тепер іди і вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь зараз завтра міг ставитися на місці, за Бориславом, над рікою.
І з тими словами Леон дав Бенедьові кілька ринських завдатку і пішов до свого покою. Бенедьо не сподівався на нині такого гарного для себе здобутку. Втішений, вернув він додому і розказав своїй старій матері о всім, що йому нині приключилося.
— Що діяти, мамко? — кінчив він своє оповідання. — Треба брати роботу там, де дають. Піду до Борислава.
— Та я ти, синку, й не відраджую, а тілько вважай, щоби-сь усе по правді жив і до недоброго ніколи руки не подав. Бо то з тим млином видаєсь мені щось та не так. Бог його там знає, що собі той жидюга загадав, а ти дбай за свою душу.
— І мені самому якось воно видалося не так, як він говорив. А вже тото зовсім мені не сподобалося, що мені каже надзирати за будовничим. Правда й то, що будовничий циган та шахрай, але відки я, простий робітник, приходжу до того, щоб надзирати за паном?.. Ну, а коли би-м щось і направду побачив неладного, то й без єго платні сказав би-м ему все. Будем нидіти, що буде.
Але коли Бенедьо зовсім уже зібрався в дорогу і став прощатися з матір’ю, то стара мати ні з сього ні з того почала плакати і, обнявши сина,довго не хотіла його пустити від себе.
— Але годі ж бо, мамко, годі, незадовго побачимося! — втішав її Бенедьо.
— Ой, так, так, добре тобі говорити! — відповіла мати плачучи. — Хіба ж ти не видиш, яка я стара? Мені леда день-година, та й жити годі. А як так виджу, що ти йдеш геть від мене, то мені здабся, що вже тя ніколи не побачу.
— А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!..
— Тото говорю, що ми серце каже. І так ми здаєся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, і що ліпше би було, якби-сь відніс жидові той завдаток і остався ту.
— Але ж, мамко моя, на чім ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро би-й щось повидів недоброго, то наймя жид і цілого озолотить, я му й години довше при роботі не буду.
— Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, і най тя господь благословить!
І стара мати зі слізьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась відтак в свою цюпку і побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далі заридала:
— Синочку мій! Най тя бог благословить на добрій дорозі! Я вже, впевно, не ввиджуся з тобою?
Була неділя, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церкві святої Трійці, попри котру переходив, дяки гриміли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнім дрогобицькім бруку, попід муром, сиділи купами ріпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скінчиться хвала божа, щоб відтак рушити до Борислава. Деякі хрестилися та шептали “очеааші”, другідрімали на сонячній спеці, інші знов держали в руках десятикрейцарові хлібенята і цибулю і їли, кусаючи з цілого, некраяного хліба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кінця хвали божої. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, і хоть роботи шукати йому не було треба так, як більшій часті отих ріпників, то йому наговорили, що в —Бориславі дуже тяжко знайти помешкання, а йому хотілося жити десь поблизьке “фабрики”, при котрій мав робити: він по нещаснім ударі при закладинах чувся дуже слабий в ногах і знав, що по бориславськім непросихаючім болоті далеко ходити не зможе. Тому-то Бенедьо спішив до Борислава, щоби винайти собі хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймав всі закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоть на місяць; найти таку хату було трудніше, бо в Бориславі найбільша часть усяких нор наймається перепливаючому люду на одну ніч, — се й найліпше виплачується жидам.
Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за місто, побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по ній мріли купки ріпників, звільна поступаючи серед туманів пороху. Ті не ждали кінця хвали божої, а спішать, щоб залучити деяку роботу. Хліб видно у кождого в брудній полотняній торбі; у деяких з торби висувалися зелені пера молодої цибулі. Бенедьо зразу обминав ті купки і йшов сам. Але далі йому зробилося нудно і прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже незадовго май кінчився, то збіжжя на полі ще нічим того не показувало. Вівси, ледве зійшовши, зав’яли без дощу і покупилися при землі. Озиме жито піднялося трохи від землі, але очевидячки заклякало на пні і не колосилось, хоть саме на те була пора. Ярина ніяка ані бульба ще й не сходила: зашкарупіла і висушена сонцем на кілька цалів вглиб земля не давала посадженому насінню ніякої вогкості. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна кропива та гірчиця, підхопившися завчасу і пустивши глибше в землю свій веретинистий корінь, буяли та розросталися. А сонце все пекло та жарило; хмари, мов дрочачись з бідними рільниками, все надвечір збиралися на небі, а відтак, не пустивши і краплі дощу, розпливалися против ночі. По селах, через котрі проходили ріпники, стрічалися люди, самі сумні та чорні, мов земля. Не чути було звичайних недільних сміхів та жартів по вигонах. Старші газди гляділи то на поле, то на небо, мов з яким докором, а відтак безрадно в розпуці опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом і присілий порохом, також з важкими думами в серці, минав ті бідні села, примираючі тепер в голоду на переднівку і ждучі ще страшнішого переднівку на будуще.
— Обернися, господи, ласков своиов на мир християнський! — долітали до Бенедя важкі молитви селян майже з кождого обійстя. А небо гляділо на них аж полове, сонце пекло, мов нанято, а хмари, худі, біляві та прозірчасті, ліниво волоклися в заходу.
Прикро і нудно зробилось Бенедьові іти самому серед тої мізерії. Вів прилучився до одної громадки ріпників.
— А куди бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привітаннях.
— Туди, куди й вас, — відповів Бенедьо.
— Ну, але ви не до ям?
— Та ні, я муляр.
— То, може, де буде що нового муруватися?
— А так, я вже наймлений. Ту ось той… Гаммершляг буде мурувати новий.— Бенедьо зап’явся. Він не вірив в Леонів паровий млин і вперед, але тепер, бесідуючи з фіпниками, почув мимоволі, що сказав би велику нісенітницю, коли б їм повів про паровий млин.
— …нову нафтарню, — докінчив він.
— Ну, то богу дякувати, що буде хоть троха якої нової роботи, — сказав один ріпник. — Десь, і чоловік там деяк притулиться.
— Або що, при ямах нема робота? — спитав Бенедьо.
— Ей, чому би не було, — відповів ріпник і махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годі. Адіть, що народу йде, але тото, що ту видите, то де, хіба яка сота часть! Передновинок тяжкий, а ще й тепер, адіть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дожджу нема, — гадаєте, що не буде голод?.. Ну, то де ж нарід дінеся? Хто ще троха чує в собі сили, то пхався сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидів се празник. Робітника прибуло — зараз плати уривають. Дістодіто: роби за тілько, а не схочеш ти, зараз десять на твоє місце чекає. Та й гадаєте, що не чекає? Там як вийдете рано на улицю, як поглянете — що травизілля, тілько народу за роботою. То з половину понаймають, а решта або вертає додому голіруч, або отак переваляєся день межи жидами: води винесе, дров врубає, абощо, аби кусник хліба або лижку страви дістати. Та й така біда в нашім Бориславі!
Всі ріпники, що йшли при купі, розгомонілися. Оповідання їх товариша про бориславську біду діткнуло всіх за боляче. Кожний найшов щось докинути, і гіеред Бенедьом нараз стала страшна картина людської нужди і притиску. Він віддавна привик був чути, що в Бориславі робота небезпечна, але зато платиться дуже добре. Правда, нужденний вид ріпників, що щонеділі сотками сиділи коло святої Трійці, казав йому догадуватись, що воно щось трохи не так з тим добрим зарібком, але ніколи він не мав нагоди докладно о тім вивідатись. Аж тепер нараз оповідання ріпників розкрило перед ним всю правду. Страшне, безвідрадне положення такої величезної купи народу вдарило його так сильно, що він ішов, мов оглушений, і ні про що інше не міг і подумати. “Чи ж се правда? Чи ж се може бути?” — запитував він сам себе. Правда, і він бачив біду на своїм віку, і він зазнав нужди та голоду, притиску, самоволі та безроботиці. Але все-таки до такої ступені опущення й пониження, про яке розказували ріпники, в місті ніякий ремісник не доходив. Ріпники розказували страшні події голодної смерті, самовбійства, рабунків. З їх оповідань Бенедьо побачив і те непривичне для нього діло, що в нужді одного робітника другі зовсім не туралися до нього, не підпомагали йогд, а лишали на волю божу. Ріпники і про те розказували, як хорі їх товариші умирали, опущені і розточені червами, як не раз аж по кількох днях найдено умершого без людської помочі ріпника в якім-небудь відлюднім закамарку. Ті оповідання страшно вразили Бенедя. Він зріс і виховався в місті. Його отець був таким же помічником мулярським, як і він, — тож Бенедьо відмаленьку вжився і вбувся в відвічні перекази міських ремісників, з їх хоть лихо уладженим цеховим порядком, з їх хоть слабеньким намаганням до взаїмної помочі, до тіснішого зв’язку всіх працюючих в однім ремеслі. Правда, за Бенедьових часів цехова встанова між дрогобицькими мулярами зовсім уже близька була оконечного впайку. Майстри ще давніше розікрали були цехову касу, на котру складалися здавна порівно і майстри, й челядники, а котрою без ніякого нагляду ані обрахунку завідували майстри самі. Не було за що удержувати “господи”, то єсть гостиниці, в котрій би в означені дні сходилась рада цехова і де би вписувався кождий потребуючий роботи челядник, а також і майстер, де би, отже, був немов ринок для найму челядників. Майстри перестали турбуватись про цехові діла, а тільки удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочистім обході мав нести стару цехову хоругов. Але замість того старого і передрухнілого зв’язку почав за Бенедьових часів проявлятись між дрогобицькими мулярами новий зв’язок, хоть ще й невиразно та хвилево. В случаї слабості котрого челядника або помічника збирали прочі челядники, помічники та деякі бідніші майстри добровільні складки і давали хорому або його родині запомогу тижнево через весь час його слабості. Так само давали вони запомогу, хоть і меншу, для такого, котрий часом оставав без роботи, а рівночасно старалися розпитати і нараяти йому чи то роботу в своїм ремеслі, чи яке-небудь інше заняття. Правда, слабі се були початки взаїмності, але вони удержувались і міцніли. З часом дійшло до того, що в разі потреби не деякі, а всі вже челядники платили правильно складки, між тим коли давніше ані о такій загальності, ані о правильнім плаченні не було й бесіди.
В таких міських ремісницьких переказах зріс Бенедьо. Вибувши термін і ставши челядником, а далі помічником мулярським, він дуже живо займався новим повстаючим зав’язком робітницької спільності і взаїмності. Бідний і ще й слабовитий, він живо, як ніхто другий, почував потребу і такої спільності та взаїмності і від самого початку свого челядництва не переставав намовляти та заохочувати своїх товаришів, щоби в разі потреби правильно платили те, що зобов’яжуться платити, щоби обіцювали те тільки, що зможуть додержати, і раз обіцюваного додержували свято, так, щоби на слові робітника можна було полягати як на певній поруці. Все то були речі хоть для наших людей на словах не нові, але на ділі у нас дуже слабо практиковані, вимагаючі такого вишколення власної волі і власних забагів, що Бенедьо ще з кількома запопадливішими челядниками, котрі сю справу взяли собі дуже до серця, довгі літа мали досить праці, поки привчили людей до більшої точності та видержки.
Все те робилось між дрогобицькими мулярами, так сказати, напомацки. Вони не зносилися з ніякими робітниками з більших міст, хіба з мулярами з Стрия та Самбора, так само ні в чім не свідущими, як і вони. Вони не знали нічо про великий зріст робітницької спільності та взаїмності в других краях, не знали про те, як робітники стають докупи та організуються до великої боротьби з багатирством та всякою кривдою народною, до боротьби за свій заробок, за обезпечення своїх жінок і дітей, своєї старості і своїх вдів та сиріт. Не знали дрогобицькі муляри й про великий зріст робітницької думки на заході Європи, ані про змагання робітників усіх країв до її осушення. Всього того вони не знали, а прецінь однакові обставини, однакова хвиля часу зробила те, що та сама думка, те саме змагання почало неясно проявлятися й між ними..
Бенедьо не раз в важких хвилях задумувався над долею робітника. Зроду утлий і хоровитий, він дуже був вразливий на всякий, хоть і чужий біль, на всяку Кривду”га неправду. Зганьбить майстер челядника не по правді, урве касієр робітникові кільканадцять центів з платні, нажене будов-ничий чоловіка з роботи без причини або за яке вразне слово — Бенедьові немовби хто ніж встромив в живе тіло. Він поблідне, зігнеться в дугу; лице, і без того сухе та довгобразе, ще більше протягнеться, і робить він свою роботу мовчки, але видно по нім, що радше б волів в землю запастися, ніж на таке дивитись. Ось в таких-то хвилях задумувався Бенедьо над долею робітника. Кождий його окривдить, думалось йому, і добра е, ніхто йому за те нічого не скаже. Ось будовничий зіпхнув чоловіка з муру і налаяв щонайпоганшими словами, ще й в потилицю натовк і нагнав з роботи. А най-но би той чоловік обернувся та хоть раз ударив будовничого в потилицю? Сейчас би його і на поліцію, і в суд, і в Іванову хату. Але ті Бенедьові думки завсігди й зупинялися на тім суці, з котрого вийшли, — на старім і твердім суці суспільної нерівності між шодьми. І хоть не раз він повторяв, як повторяють мільйони нашого люду: “Се так не повинно бути”, — то прецінь ті слова не помагали йому розгадати круту загадку о причині тої нерівності і можності її усунути, але тільки немов обминали трудність.
Отак було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповідань ріпників про погане бориславське життя. “Як же ее так, — думалось йому, — що тілько тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другі тисячі раз у раз прибувають на такий самий празник? Самі собі псують. Правда, тим по селах ще гірше, бо хоть ніхто над ними не збиткуєся, ніхто їх так не обдирає, то зате голод. Господи, і як же помочи такій купі народу? Ніхто не в силі їм помочи!”
— А як же ви, — спитав враз Бенедьо ріпників, — не трібували деякого способу, щоби рятуватися?
— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Ту способу нема ніякого.
Бенедьо понурив голову. То само, до чого він додумався, ріпник висказав так рішуче, як найбільший певник. Значить, воно так і мусить бути, так бог дав. А може, спосіб є, тільки що вони або сліпі та не видять, або тілько ліниві, не шукають, а то найшли би і побачили б?
— Ну, а трібували ви робити складки між собов, щоби один других рятувати в біді, в слабості? — спитав Бенедьо.
Ріпники розреготались.
— Ну, кілько би там тих складок треба, щоби поратувати всіх бідуючих! Адже й так кождий там бідує.
— Ну, але оден більше бідує, другий менше. Все ж таки мож би заратувати більше бідуючого, хорого, безробітного. От так, як у нас, мулярів, в місті.
— Е, що, у вас інша річ, а ту інша. Ту нарід — збиранина зо світу!
— А у нас хіба ні?
— Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас ніхто на світі не вдасть.
Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї. Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. “Е, ні, — заключив він, — видно вже з того, що мусить бути якийсь спосіб на тоту нужду, тілько вони одні сліпі та й не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу!”
Між тим наші пішоходи лишили наліво Тустанівську дорогу, по котрій ішли досі, і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і. горбок до Борислава. Перебрівши річку і зійшовши поміж густим гложжям та ліщиною на її крутий, високий берег, вони вже й стали на версі горбка. Неподалік перед ними лежав Борислав, мов на тарелі. Невисокі під гонтям доми білілися до сонця, мов сріблява луска. Понад дахами де-не-де виднілися червоні, тонкі, а високі комини нафтарень, мов криваві пасмуги, сягаючі до неба. Далеко, на другім кінці Борислава, на горбі, стояла стара церковця під липами, і круг неї ще тислися останки давнього села.
Бенедьо хоть бував і вперед в Бориславі, але все тільки коротко. Він не знав тут місцевості. Тому-то він розповів ріпникам, де і на якім плацу казано йому ставати на роботу, і просив їх, щоби йому показали, де є той плац. Ріпники зараз догадалися того місця і показали його Бенедьові. Се була досить обширна рівнинка між високими берегами річки туй, перед входом до Борислава, трохи віддалік наліво від губицького гостинця. Хат близько було небагато, і Бенедьо, розставшись з ріпниками, рішивсь іти хата від хати і питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов і в котрих жили жиди, йому не хотіли винаймити помешкання на довший час. Хати ті були низькі а дуже широкі, — очевидно, під їх дахами містилося багато закамарків для поміщення ріпників, а корисне положення їх на краю Борислава давало їм можність бути пристановком для всіх свіжо або пізно прибуваючих.
Так пройшов Бенедьо задармо п’ять чи шість хат. Далі опинився на улиці перед старою маленькою хатиною і став, не знаючи, чи йти й сюди питати місця, чи обминати сю будку а йти далі. Хатина була, як усі прочі, під гонтами, тільки що старі гонти понадгнивали і поросли зеленим мохом. До улиці виходило двое віконцят, котрі ледве трохи глипіли над землею; а ще з високо насипаної улиці просто проти них спливало з улиці болото, замулюючи стіну чимраз більше і вже ось-ось досягаючи здрухнілих варцабів. Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравнику, як се водиться деінде. Аж по хвилі рішивсь Бенедьо не минати і сеї хати.
Дверці скрипнули, і Бенедьо ввійшов до малесеньких темних сінців, а відти до обіленої світлиці. Він здивувавсь, заставши тут не жидів, а старого ріпника і молодицю. Молодиця, около тридцяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на лікоть, і плакала. Старий ріпник сидів насеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах, і, очевидно, потішав її. Коли Бенедьо ввійшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:
— Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, — як вона скаже, так і буде.
— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я ту вже цілий рік не сиджу, і бог знає, чи буду сидіти, — і вона рукавом обтерла знов сльози, — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я ту що можу сказати!
Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильніше довбати свою череп’яну люльку, хоть в ній і нічо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком н^ плечах. Ріпник мовчав.
— Хатина гісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може, вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як ту у нас…
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцімто він хоче відмовити Бенедьові.
— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кождий зарібний чоловік. Тілько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, — у нас, у мулярів, усяко буває, — а маю роботу он ту недалічко над рікою, на тім зарінку. Там буде ставитись новий… нова нафтарня. То, видите, хтів би-м найти де поблизько помешкання — яке-будь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі, — бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а ту жиди не хотять ніде приймити на довший час: а для мене би то все було ліпше жити у свого чоловіка, ніж у жида. Тілько як для вас…
В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.
— Але, чоловіче, бійся бога, — кричав з комічним гнівом старий, — не пендич нічого, тілько сідай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай ту, і най з тобою все добре сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що-м гірший від жида!..
Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав:
— Ну, а що, то приймаєте мя до себе?
— Таже чуєш, що приймаю, — сказав старий. — Тілько, розумієся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенодьо.
— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то мені з тими синами, правду рікши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очі).
— А почому ж ви озьмете від мене?
— А є в тебе який рід?
— Мама є.
— Стара?
— Стара.
— Ну, то даш по шусці на місяць. Бенедьо оп’ять видивився на старого.
— Ви, певно, хтіли сказати “на тиждень”?
— Я вже ліпше знаю, що я хтів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, та й досить о тім балакати.
Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.
— Та, може б, на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спідлоб’я.
— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.
— Вибачайте, — перепрашав Бенедьо, — я сам не п’ю, хоть би-м її й на очі не видів. Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кип’ячці робить, то я й за про теє…
— Правду казав, хто се казав, а тілько, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тілько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!
В тій хвилі молодиця встала.
— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю •вернув.
— Служить в Тустановичах, то мусить бічи до роботи. Та й дитина мала… — проворкотів він, немов сам до себе, і знов сів напихати свою черепаньку.
— Донька ваша? — спитав Бенедьо.
— Ніби донька, але не рідна.
— Пасербиця?
— Ні, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гісторія, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!
Тота молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, погибшім в бориславській ямі, а той ріпник — то був старий Матій.
IV
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку під вікном і ліг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу. А прецінь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластівка, шибала то до Дрогобича до старої матері, то до Борислава, де відтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповідання ріпників, котрі він чув по дорозі; в його уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Тут всіми забутий ріпник, хорий, безпомічний, конає сам на берлозі десь у якімось скритім закамарку і дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!.. Тут жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, зарятувати його в нужді. “Ніхто ні про що не дбає, крім себе самого, — думав Бенедьо, — та й тому так усі бідують. Але якби всі взялися докупи… То що би зробили?..” Бенедьо не міг того знати. “Та й як їм взятися докупи?..” І сього Бенедьо не знав. “Господи боже, — зітхнув він вкінці з звичайною у наших простих людей безрадністю, — наведи мене на яку добру думку!..”
В тій хвилі Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввійшло кілька людей ріпників і, привітавшися коротко з Матієм, посідали на лаві. Бенедьо встав і почав розглядати прибувших. Були тут передовсім два хлопи, котрі відразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високі, рослі та крепкі, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима, — вони виглядали в тій маленькій хатині, мов два велети. А при тім з лиця, росту, волосся, очей були вони так подібні до себе, що треба було добре приглядітися і прислухатися їм, щоби їх розпізнати. Один з них сидів на лаві під вікном, заступивши своїми широкими плечима все світло, яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину. Другий намістився на невеликім зидлику коло дверей і, не кажучи ні до кого й слова, почав спокійно накладати люльку, немов там, на тім зидличку і коло того порога, було його предковічне місце.
Крім тих двох велетів, найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький і, очевидячки, дуже говірливий та рухливий чоловічок. Відколи ввійшов до хати, він не переставав шниряти з кута до кута, то ніби чогось шукаючи, то ніби добираючи собі місця до сидження. Він кілька разів обіздрів Бенедя, переглипувався з Матієм, котрий з усміхом слідив за його рухами, а навіть шепнув щось до вуха одному в велетів, тому, що сидів на зидлику підо дверми. Велет тілько головою махнув, а затим встав, відоткав дерев’яну затканицю від печі і встромив свою люльку в попіл, щоби запеклася. Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути, то потираючи собі настовбурчену, мов щітка, чуприну, то поправляючи на собі ремінь, то вкінці-таки розмахуючи руками…
Крім тих трьох людей, було в хаті ще зо три. Бенедьо розглядів на лаві в півтіні одного старого діда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем і кремезним виглядом, мов у молодого. Побіч нього сидів молодий парубок, круглолиций і рум’яний, мов дівочка, тільки що сумний і понурий, мов засуджений на смерть. Далі в куті, зовсім в тіні, сиділи ще якісь люди, котрих лиць не міг розглянути Бенедьо. Ввійшло ще кілька ріпників до хати, — зчинився гамір.
— А се що, возний на здекуції у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матія один з велетів, той, що сидів під вікном.
— Ні, богу дякувати, — відповів Матій, — се, бачу, уцтивий чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до нової фабрики, — ту ось, на зарінку, будуть нову нафтарню ставити.
— Так? — відповів велет, протягаючи голос. — Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав він, звертаючися до Бенедя.
— Леона Гаммершляга, знаєте, того віденського жида, що щось два раки тому прибув сюда.
— Ага, того! О, той у нас закарбований віддавна. Правда, побратиме Деркачу?
Рухливий чоловічок в тій хвилі найшовся коло велета, дрібцюючи довкола нього.
— Правда, правда, закарбований моцно, — він засміявся, — але нічо не пошкодить, як буде мав і більше карбів!
— Певно, що не пошкодить, — потвердив велет. — Ну, але як же, побратиме Матію, можем ми нині ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати шукати нового місця?
Велет грізно глянув на Матія, і, очевидячки, ся бесіда мала бути доганою. Матій почув се і змішався трохи, а далі сказав, устаючи зо стільця і виймаючи люльку з рота:
— Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любі, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бійтеся. І моя хата зовсігди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловік змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно, — знаєте, я на те старий практик, — що людина добра, ну, що я мав робити?.. Впрочім, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го відправлю. Але мені здався, що він би був і для нас добрий… Каже, що горівки не п’є, — значиться, одно добре. Ну, а, по-друге — робити буде при новій фабриці, то і відтам зможе нам що часом сказати…
— Горівки, кажеш, не п’є? — питав велет.
— Сам-єм то чув від него, а втім, ось він ту, питай го сам.
Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів в куті на своїм потеку і дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зійшлися ті люди і чого хочуть від нього. Дивно йому було, що Матій попросту звинявться перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивніше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого і шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросі, між тим коли всі присутні звернули на нього очі:
— Ви що, челядник мулярський?
— Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою:
— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмієте добре доповідати жидові на своїх товаришів?
Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велетові на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із свї хати та з-між тих дивних людей. Далі надумався.
— Плетете дурниці, — сказав з підтиком. — Може, то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас тото не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай, за те, що при его закладинах мене трохи не забила підойма, як єсьмо спускали в яму угольний камінь.
— Ага, — буркнув протягло велет, і голос його почав трохи м’якнути. — Побратиме Деркачу, — звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, — а пам’ятай, аби-сь не забув і ось тото закарбувати на того Леона, що він каже!
— Розумієся, що не забуду. Хоть то ніби тото сталося в Дрогобичі, а ми маємо тілько до Борислава, але то нічо не шкодить. Жидові й без того легше не буде.
— Ну, а що ж ви, — говорив далі велет до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них, що моги, і виганяти з роботи за леда слово?.. Розумієся, що так! Майстри всі однакові!
Бенедьові не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:
— Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, — сказав він тремтячим голосом, — казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як ту бути добрим, коли ось якісь люди входять до хати і ні з сього ні з того причіпаються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то ліпше було й не приймати, був би-м си досі найшов спокійнішу хату! А тепер прийдеся йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люди — бориславські робітники!.. Бувайте здорові!..
З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій узлик, звернувся до дверей.
Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велета під вікном. Між тим другий велет сидів, мов скала, під дверми, заперши собою вихід, і хоть Бенедьо різко сказав до нього: “Пустіть!” — він ані кинувся, немов і не чув нічого, тільки люльку пихкав поволі.
— Але ж, господи боже, — скрикнув нараз з смішною запопадливістю Матій, — стій, чоловіче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!
— Що я маю стояти! — відповів гнівно Бенедьо. — Може, скажете ми ще довше слухати від отсего чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?..
— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напівлагідно а напівстрого велет.
— Розумієся.
— Ну, то перепрашаю вас.
— Не перепрашайте, волите бути чемніші та не ображати, ніж відтак перепрашати. Я простий чоловік, бідний робітник, — але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустіть мя геть, не хочу слухати вашої бесіди! — І він знов обернувся до дверей.
— Ну, ну, ну, — говорив Матій, — ті люди ще готові направду посваритися, не знаючи й самі за що! Але ж постій, чоловіче божий, гніваєшся, а не знаєш за що!
— Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.
— Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тим часом він говорив се тілько на те, щоб тебе витрібуваги.
— Витрібувати? В чім?
— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?
— А нащо ж йому то знати?
— То вже побачиш пізніше. А тепер розберися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усіх не стало, якби ми хтіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворіт робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика,то мовчить.
Бенедьо все ще стояв насеред хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутніх. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску, і в його світлі лиця зібраних ріпників видавались жовтими та понурими, мов лиця трупів.
І в другий раз старий Матій відібрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидів, понурий і грізний, під вікном.
— Ну, перепросіться раз назавсігди, — сказав Матій. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловіка нового товариша!
Бенедьо і велет подали собі руки.
— Як вас маєм звати? — спитав велет.
— Бенедьо Синиця.
— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мій брат Сень, а отеє наш “карбовий” Деркач, а отот старий дідусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також наші побратими, ну, а ваш газда також…
— Ви, певно, всі з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись, впрочім, що старі чоловіки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тілько ровесники побратимаються між собою.
