<< Борислав сміється (частина 4)
— Ні, ми не з одного села, — відповів Басараб, — а так, побратимаємось в іншім способі. Впрочім, сідайте, будете видіти. А якби вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде.
— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до “карбового”, — пора нам узятися до свого. Де твої палиці?
— Зараз ту будуть, — відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс відтам цілий оберемок тонких піскових палиць, зв’язаних ужівкою докупи. На кождій палиці видно було більші або менші карби, один попри один, так, як се роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, кілько у котрого гусят.
— Закарбуй на Леона то, що повідав Синиця, — сказав далі Басараб. В хаті між тим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг, і гляділи на Деркача, котрий сів собі на припічку, положив палиці коло себе, вийняв з-за ременя ніж і, видобувши одну палицю, витяв на ній ще один карб до багато других, давніших.
— Готово, — сказав Деркач, сповнивши со і встромивши палицю знов у зв’язок.
— А тепер, побратими мої милі, — сказав Андрусь, — розповідайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому і за що, — розповідайте все, як перед богом, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кождому було відмірено по правді!
Хвилю тихо було після тої відозви, далі заговорив старий Стасюра:
— Прийде, кажеш, наш час і наш суд… Дай-то, боже, хоть я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете… То вже щоби відмірити кождому по правді і справедливості, послухайте, що я чув і видів сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тій кошарі, що я в ній роблю, знов сего тижня бив штирох робітників, а одному бойчукові-лип’ярові вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути відразу повного коша глини!
— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблищалися якимсь дивним огнем.
— Тот бойчук, — говорив далі Стасюра, — дуже добра душа, і я .би був привів його до господи, тілько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботі.
— Приведи, — підхопив Андрусь. — Чим більше нас, тим більша наша сила, а нічо так не в’яже людей докупи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?!
Старий кивнув головою і говорив далі:
— А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив усім робітникам з нашої кошари по п’ять шусток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посміє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразниці і що му не ставало 59 ринських, то мусив ее при найблизшій виплаті здерти з робітників.
Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Відтак говорив далі:
— А от учора йду попри шинок Мошка Фінка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, та й так б’ють, так дюгають кулаками попід ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. “От біда моя, — відповів чоловік та й заплакав. — От я, — каже, — через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув, чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усім, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а від шасть і замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, — пропало. Ще відтак випали слуги та й мене в плечі: “Що ти ту, пияку, бреверію, робиш!..” Пішов я. .Здибаю відтак касієра на улипі і до него: “Чому ви мені не виплатили?” А той визвірився на мене, а далі як не крикне: “Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!” Ну, а нині каса заперта. Я зголоднів, іду до Мошка з’їсти дещо наборг, поки гроші дістану, а тоті два ведмеді, бог би їх побив, та до мене: “Плати та й плати за тото, що-сь набрав!” Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ, — та де! Як мя приперли до кута, то, адіть, троха душу з тіла не вигнали!..”
— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповідання. — Бутають чимраз дужче наші гнобителі — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!..
— Так-то так, — говорив далі Стасюра, — розбуталися наші кривдники та й бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, — добре їм ся діє! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народної, тим більше у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й ту хіба ліпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарібних людей, — лежать і отогнуть, і ждуть хіба тілько божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адіть, плату нам вменшили і з кождим тижнем уривають все більше, — годі вжити з неї! Хліб чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усім ту гинути. Отеє кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас глодже до кості, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!..
Старий виговорив се живішим, ніж звичайно, голосим і з тремтячими від зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лиці Андруся Басараба.
— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всі присутні, — се наша загальна кривда: бідність, безпомічність, голод!
— А на кого її закарбувати? — спитав вдруге старий. — Чи зносити її терпливо, тоту найбільшу, загальну кривду, а тілько карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на тоту велику?..
Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх прочих побратимів зразу понуро і ніби рівнодушно, но вкінці на лиці його заясніло щось, немов скрита на дні в душі радість. Він встав з місця і’випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.
— Ні, не терпіти нам і тої загальної кривди, а хоть і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися, і то ще туй, на сім світі, бо що за суд буде на тамтім світі, сього ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що, карбуючи всі ті дрібні, часткові кривди, ми забуваємо про загальну? Ні! Адже кожда й найменша кривда, яку терпить робучий чоловік, се частка тої загальної народної кривди, що всіх нас давить і глодже до кості. І коли прийде день нашого суду і нашої кари, то чи ти думаєш, що не пімстпться тоді й загальна кривда наша?
Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душі своїй не зовсім вірив Басарабовій обіцянці.
— Гай-гай, побратиме Андрусю, — сказав він, — пімститься, говориш… Вже то одно, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись, може, й пімститься, коли нам тепер від того не лекше терпіти. А хоть і пімститься, то чи думаєш, що опісля лекше буде?..
— Що ж бо ти, старий, — крикнув на нього з грізно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпіти! Хіба ж я того не знаю, хіба всі ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпіли, щоб робучий’чоловік не терпів? Ніхто, ніколи! Значить, терпіти нам до суду-віку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, — що то кого обходить? Терпи і мовчи, не показуй другому, що тобі тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з біди, то бодай метися за ню, — ее хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, і всі признали, що вона правдива, — чи не так?
— Так, — відповіли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.
— А коли так, — говорив далі Андрусь, — то ніщо й гаятись. Розповідайте далі, хто про яку знає кривду.
Він сів. В хатині стало тихо. Почав говорити Матій. В його сусідстві умер робітник в темній жидівській комірчині; як довго там лежав, відколи слабував — сього ніхто не знає, і жиди нікому не хотіли того сказати. Говорять, що робітник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, жиди відібрали від нього гроші, а його поти морили голодом, держали взаперті, поки не вмер. Тіло було страшенно сухе, давно не мите і синє, як боз. Позавчора ночувала якась жінка у другого, сусіднього жида. Вночі злягла. Грошей у неї не було, і сейчас на другий день жид викинув її з дитиною з хати. Розповідав один ріпник, знакомий тої жінки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але піп не хотів охрестити, поки не покаже батька дитини. Тоді тота жінка кинула дитину в яму, а сама пішла до громадського уряду, кричачи, щоб її зараз вішали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося. Матій не знав.
І далі пішли оповідання, одностайні своею ваготою і оглушаючі своєю кричучою несправедливістю. І за кождим розказаним фактом оповідач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палиці, щоб “кождому віддано було повною лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого роду важким фактом, гідним закарбування на ім’я загальносуспільної кривди та гніту. Другі розпалювались, говорячи, проклинали гнобителів і домагалися швидкої для них кари. Але найбільше зрушило всіх оповідання молодого парубка, Прийдеволі. Коли прийшла на нього черга, — він був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самім послідку, — він вибухнув довго здержуваним плачем і, заломуючи сильні руки, виступив насеред хати.
— Перед богом святим і перед вами, побратими мої, жалуюсь на своє горе! на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вік… відобрали послідне і потоптали ногами, і то так собі, для забавки!.. Ох, боже, боже, і ти глядиш на все те і ще можеш терпіти?.. Але ні, ти терпи собі, я не можу, я не буду!.. Побратими, товариші милі, радьте, що мені діяти, як мститися! Все зроблю, на все відважуся, тілько не кажіть чекати, бійтеся бога, не кажіть чекати!..
Він замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилі зачав спокійнішим уже голосом:
— Ви знаєте, який я круглий сирота на світі, в якій біді та нужді зійшли мої літа молоді, поки нещастя не загнало мя сюди, до сього пекла проклятого. Але вся біда і нужда, всі нещастя’нічим були для мене, поки була хоть одна людина, котра вміла мене потішити, розрадити, приголубити, котра віддала б була своє життя за мене… котра любила мене!.. І тої єдиної порятівлі позавиділя мені вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою матір стару і прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже півроку. Вона працювала при магазині того багача Гольдкремера. На своє лихо, сподобалась тамка всім тим псам, що її видали. А там їх є до вітру: касієр, молодий жидик Шмулько Блютігель, надзорець, також молодий жидок, далі ще якісь там капцани, бог би їх поразив!.. Почали вони до неї налазити, не давати її спокою. Раз, другий вона відправила їх чемно, а далі, коли Блютігель застав її якось саму в присінку магазину і, осмілений, почав дуже вже до неї заскакувати, вона, немного думавши, відкинула руку і так тарахнула жидка помеже вуха, що му аж ротом і носом кров бризнула і сам, як тика, покотився між бочки. Що ми того вечора насміялися з улазливого жидка, коли вона розповіла цілу тоту річ. Але ми завчасно сміялися. Жидок розлютувався і змовився з другими — пімститися на ній. Приходиться позавчора — виплата; приходжу я вечером додому — нема моєї Варки. Сів я під вікно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже стемнілося, нема Варки. Закинув я петек на плечі, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робітниць, що разом з нев були при виплаті, — кажуть, що лишили її тамій, що, певно, їй виплачували напослідку. Тьокнуло мене щось коло серця, біжу до канцелярії — позамикано, а в вікнах світиться. Калатаю — не докалатаюся, а далі гадаю собі: “Агій, та чого я ту калатаю, чень же ту єї нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене…” Біжу додолгу — нема. Біжу знов вулицями, забіг по всіх знакомих, по всіх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити, — нема. Всіх питаю, чи не видів хто Варки, — ніхто не видів. Як камінь в воду, пропала Варка. Лечу я знов під канцелярію, так мене щось і тягне туди, гадаю по дорозі: “Висаджу двері, а мушу дізнатися, що з нею сталося, де вона”. Але скоро я там — десь ораз і вся смілість пропала. Став, дивлюся: в вікнах блищиться, але вікна позаслонювані, не видно нічого, тілько тіні якісь мелькають. “Ні, — гадаю собі, — вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би інде була?” А ту знов і сам собі не вірю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла мені на думку гісторія з жидком Блютіглем, — я весь задрожав, одеревів. І що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота, — ні, щось немов рукою держить мене під вікном тої проклятої канцелярії. “Не піду вже нікуди, — гадаю собі, — буду туй ждати, доки світло не погасне, ні, прожду й до рана”. Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу — а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, з-під Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожеве “острожне з огнем!”… А ось чую, в канцелярії регіт якийсь, зашваркотіли жиди, пізнав я голос Блютігля, голос наставника. Далі загепалось щось, немов о отіни розбиваєся, — знов регіт, знов шваркіт, — і тиша. Господи, кождий голосок різав мя в саме серце, мов ніж острий… Я так і задубів з вухом, приложеним до стіни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярії, тілько на одну хвилиночку, — але крик той поразив мя, мов грім, уколов, мов жало гадини. Я відразу зірвався на рівні ноги, — то був Варчин крик. І ледво я надумався, що ту робити, ледво підбіг до дверей, щоб з послідною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втім двері створилися і з них вилетіла, мов громова куля, — Варка. Але вже не кричала… Я пізнав її по одежі, бо лиця єї зразу не добачив в сумерці. І вна мене не бачила, тілько, вилетівши з дверей канцелярії, погнала навпростець через горбки накиданої глини, поміж кошари та ями. Я за нею. “Варко, — кричу, — Варко, що тобі таке, що з тобов сталося, на милість божу, стій, обізвися!” Стала на хвилю, озирнулась, і ту ажень побачив я, що ціла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип’ячкою, а довгі єї коси були обтяті. “Господи боже, Варко, — кричу я, підбігаючи ід ній близше, — що се за нещастя з тобов?” Але вона скоро пізнала мене, сейчас відвернулася і, мов сполошена, погнала далі наосліп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мні жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, і Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид, — скочила в створену яму(.. Я надбіг, став, — тілько глухо задудніло, як вона всередині, розбиваючись о цямриння, вкінці бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далі діялось, не тямлю. Я отямився аж нині з полудня, і коли спитав за Варкою, мені сказали, що її (на мій крик!) витягли з ями і вже й поховали. Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночі. З’їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогі, перед богом святим і вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчіть, що маю робити, а тілько чекати не кажіть!.. Глибоко вразило всіх оповідання Прийдеволі, хоть усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всіх лицях видно було під час оповідання всі переходи чувства — від непокою до найвищої тривоги і розпуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і, заламуючи руки, став серед хати, мов німий свідок великого проступку, — то і всі мовчали, мов прибиті, кождий очевидячки ставив себе в положенні товариша і старався таким способом збагнути всю глибінь —його жалю і муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тім ділі, де вже не було ніякої поради, ніякого виходу, крім смерті? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..
Перший отямився Деркач і хопив за свої палиці, щоб і сю справу закарбувати.
— Стій, побратиме Деркачу, — сказав нараз рішуче Андрусь Басараб, — сего не карбуй!
Деркач поглянув на нього недоуміваючим поглядом.
— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а відтак, звернувшися до побратимів, спитав: — Чи більше ніхто не мав що сказати?
Ніхто не обзивався.
— Значить, на нині бесіді кінець! Розходіться по одному!
Але, помимо сього завізвання, ніхто не рухався з місця. Всі якось дивно ззиралися по собі. Андрусь грізно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось піднявся з місця Стасюра, найстарший з-поміж побратимів.
— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав він супокійним голосом, — о чім ту у нас межи побратимами сими днями бесіда йшла… То не від себе я тобі буду говорити, але від усіх. Знаєш, як ми зібралися докупи — громадити людську кривду і судити робітницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, — то ти обіцяв
нам, що скоро набереся відповідна міра недолі в народі, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся міра наповнилась до краю. Чи так?
— Так, — відповів Андрусь якось неохітно.
— Отеє ж ми вже троха не рік громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок?
— Не час іще, але живо час надоспіє, — відповів Андрусь.
— А, живо, живо, нім сонце зійде, роса очі виїсть! Сам бачиш, що наші гнобителі, збагачені нашою працею, починають собі чимраз гордіше. Пора, щоб від нас мали хоть погрозу яку!
— Буде погроза, — сказав твердо і спокійно Андрусь.
— Яка? Коли? — роздалися з усіх боків питання.
— Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться, а наперед о тім говорити не приходиться, — відповів Андрусь. — А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець підрости аж до хмари, щоби в него грім ударив. Чекайте ще троха… А тепер добраніч!
. Всі побратими добре знали залізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його слові можна полягати, і не допитувались далі, а тільки зібралися до виходу.
— А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься ту, щось тобі буду говорити, — сказав Андрусь, а на лиці бідного парубка блиснула якась радість, мов надія виходу з страшної муки.
Розійшлися побратими. Тільки старий Матій сидів у куті під стіною, а давно погасша люлька випала йому з зубів і лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своїм місці, кождий занятий своїми думками. Тільки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блідим і з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від нього ждав не знати якої пільги. Матій перший приступив до молодого парубка.
— Що ж ти, небоже, гадаєш робити? — спитав він м’яким, співчуючим голосом.
Прийдеволя глянув на нього з виразом непевності на лиці.
— Або ж я знаю, що робити та й що діяти? — відказав він зломаним голосом. — Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімстптися на своїх ворогах!
— Скарж їх до суду, най злодії хоть посидять! — дорадив Матій.
— До суду? — обізвався понуро Андрусь. — Ну, також добра рада! До суду! І хоть би їх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців та й вийдуть і ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свідків, як їм докаже? А може, дівка сама, з власної волі, зробила собі смерть, або, може, бог знає, яка на то інша була причина? Ех, Матію, Матію! з твоїм судом!.. Ту треба іншого суду, іншої правди!..
На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєї волі і охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильніше глядів на Андруся і ледве чутно промовив:
— Так, побратиме, і я так гадав, що свідків нема ніяких!.. Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякої ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!.. Ну, але що ж мені робити, що діяти?..
Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієві, щоби відступився, — і відтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що немалої ваги мусили бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них зразу поблід ще дужче далі почервонів, а вкінці, тремтячи всім тілом, немов у темниці, злим голосним плачем і, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув:
— Так, твоя прімр, братчику, іншого виходу нема! Так і зроблю, і най дієся зо мною божа воля!
— Тілько зpyчно, розважно і сміло, а нічого нема боятися! Всі ми під божим судом ходимо, божий суд на всіх рівний справедливий, тілько людський суд не такий! А тоді … тоді побачиш, що полегшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч! Прийдеволя мовчки поклонився і пішов. Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючись надати свому лицю спокійний вираз, хоть, очевидно, і сам був до глибини зрушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своїй велетній поставі.
— Ну, ви бачили нашу роботу?
— Бачив.
— І що ж на все те скажете?
Бенедьо звісив• голову, мов хотів зібрати докупи розсипані думки..
— З усего бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоть сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.
— Відки взялося? Е, се довга гісторія, котра, впрочім, і не належить до річі.
— А відтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?
— Ми сіємо, а чи сім’я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!
— А відтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мові). Чи подумали ви…
— Над чим?
— Над тим, що саме найголовніше?
— Ну?
— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?..
Андрусь пильно поглядів на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом:
— Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?
— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться, і розважно робиться, то тре й погадати, чи і для кого буде з того користь?
— Гм, вольно вам і так гадати! А я так гадаю:
отеє мене тіснить ворог з усіх боків, виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи заб’ю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.
— Ні, ні, ні, — підхопив живо Бенедьо, — ее так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чи ж дійшло аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоть би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе заб’єте — ворогові радість, ворогові легше та простовільніше!
Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки докупи.
— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя. — Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом і думати разом з нами?
— Вашим побратимом, але не сліпим знарядом вашої волі.
— Ні!
— І щоб вільно було кождому думати, що хоче, і другим говорити, що думає…
— Се у нас і тепер вільно. Адже ти чув нині…
— Так-то так, але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.
— Добре.
— А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!
Андрусь, а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.
Наші побратими так були заняті собою і своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняні двері, отворив їх з легким скрипом і ввійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, тоді побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на піганистім лиці, хоть те лице в тій хвилі трохи роз’яснене було якоюсь зловіщою радістю.
— Дай боже! — муркнув жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.
— Дай боже! — відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість то був його найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матій немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пізню добу, в його хаті, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матієві скрити в глибині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болючі споминки. Він привітав жида холодно чемним видом:
— Сідайте, Мортку! Мортко кивнув головою і сів.
— Що там чувати, що так пізно гостите до нас?
— А що ж би? Все добре чувати! — відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: — Був у Вас нині возний з суду?
Матій здригнув при слові “суд”, немов уколотий.
— Ні, — ледве видушив він, чуючи щось недоброго, — не був.
— Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нині.
— Ну, і що ж там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.
— Наша справа скінчена.
— Скінчена!
— Так!. І так скінчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?
— Не обходить! — скрикнув болісно Матій. — Жиде, сього мені не говори, бо хоть ти і в моїй хаті, але, знаєш, чоловік не святий!
— Ну, ну, — відказав Мортко, — не маєте за що гніватися. Я не то хтів сказати. Я хтів лишень сказати, що ви задарма на мене вергли підержіння (підозріння) і що я в тій справі, бог свідок, нічо не винен! Сам прокуратор у Самборі того признав і сказав, що против мене нема ніякого доказу, то він не може мене оскаржити за тоту річ, що ви на мене звалили. Впився небіжчик Півторак, упав у яму, — що ж я тому винен?
При тих словах Матій, мов оглушений ударом довбні, понурив голову і не міг сказати ані слова. “Пропало, пропало! — шептало, шипіло, вертіло щось в його голові. — Погиб чоловік, та й слід по нім застив, а той…”
В тій хвилі Андрусь Басараб, що досі мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида:
— Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матіем?
— А нащо вам то знати? — відповів уразливо Мортко.
— Вже ти не питай, нащо мені то знати, — відказав Андрусь. — Але тобі, — що тобі шкодить сказати?
— Т-та шкодити не шкодить, але… Жид поглядів на Андруся пильно, немов боявся нажити собі в нім нового ворога.
— Говори ж, коли не шкодить! — сказав Андрусь і став над Мортком, мов чорт над грішною душею.
— Та що ту й говорити — пуста справа, puste Geschдft, та й годі! Тямите, от уже два роки тому з ями видобули кості чоловіка. По перстню пізнали, що то був Іван Півторак, чоловік тої Півторачки, що тота хата є!. Він перед роком, десь був пропав. Ну, а Матієві відкись влізло в голову, що я щось тому винен, що він впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Він гадав, що мене зараз озьмуть та й повісять… Коли-бо то в суді так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скінчилася! Слухайте, Матію, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всім і будьмо собі знов добрі, як перед тим! Ну, подай руку, старий!
Жид простягнув Матієві руку.
— Я, тобі? — скрикнув Матій. — Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Іванчика зо світу зігнала? Ні, не діждеш того!
— Ну, видите, — сказав жид, обертаючись до Андруся, — він усе своє. Слухайте, Матію, ви собі з таков бесідов дайте спокій, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, ніхто мені того не сміє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!
— Ну, скарж, скарж, — крикнув Матій, — най мене повісять, що мали тебе повісити. А я, хоть би й десять судів не знайти що казало, все буду свеї, що ніхто інший, тілько ти пхнув Івана в яму! Та й годі. А тепер іди мені з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!
Мортко стис плечима і пішов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матія і сказав:
— Дурний гой! Він гадав, що мені що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби мені що зробити!
І з тими словами Мортко пішов. А Матій усе ще сидів на припічку, блідий, розбитий, тремтячий, сидів без мислі і руху, а в голові його, мов млинове колесо, торохтіло одно темне, пусте, холодне слово:
пропало! пропало! пропало!..
Андрусь Басараб приступив до нього і положив свою дужу долоню на його плече:
— Побратиме Матію!
Матій підвів очі і поглянув на нього, мов потопаючий.
— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досі нічо о нім не знали?
— Ех, пропало, все пропало! — відказав Матій. — Що тепер і говорити о тім!
— Ні, ти розповідж, тобі самому лекше буде!
— Ой, вже, буде мені лекше! — сказав Матій. — Пропало, та й годі!
— Та хто ще знає, чи пропало, — вмішався Бенедьо. — Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз і виграти! А ту ще, як той жид казав, і зовсім так зле не є.. Адже ваш процес і в суді не був, а тільки прокуратор узнав, що доказів нема, кілько треба для оскарження. Значиться, якби докази були, то й оскарження буде.
Лице Матія прояснилося трохи при тих словах.
— Чи так? — спитав він, простуючись. Але якась важка думка живо знов насіла на нього і придавила додолу.
— Ні, ні, ні, нема що й говорити, — сказав він. — Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму ліпших доказів? Годі, годі й думати о тім!
І він закрив лице руками, а з очей його полились гарячі наболені сльози, і потекли поміж пальцями, і закапали на землю. Бенедьо і Андрусь побачили, що нині годі з ним далі говорити, — удар був надто сильний і наглий і підтяв усю його твердість. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх і тихо вийшов. Бенедьо також тихо розібрався і ліг на лаві на своїм петеку. А Матій сидів на припічку, мов помертвілий, мов з каменя витесаний. Нафтова лампочка блідо і чимраз блідіше меркотіла на комині. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тільки хвилі — загаснення лампи, — щоб гульнути з кутів на хату, придавити і прикрити собою все згори донизу. Бенедьо скоро тільки ліг, так в тій же хвилі під тиском тисячних сильних вражень того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула північ, загасла лампа, пітьма залягла хатину, а Матій все ще сидів на припічку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серці тільки страшний біль, велику пустоту і немов якусь свіжу ще рану, завдану тою думкою, що і в судах уже нема правди для бідного робітника. Аж геть над раном сон переміг втомлене тіло, голова його схилилася додолу, руки опали безвладно, і, лігши на голий припічок, Матій заснув на годиночку, поки не роздалось по всім Бориславі ранішнє калатання та дзвонення, скликаюче робучий люд до праці.
V
В понеділок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцвілу підгірську землю. В блискучій легенькій бричці на ресорах, тягненій парою бистрих піганистих коней, їхав Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрій його духу, блискучі надії виринали перед ним, розросталися, повніли, набирали тіла і крові. Мірне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ. Але ж бо й напрацювався, налітався він через тих три неділі, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усілякими людьми, Поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! Його побут у Відні, сяк чи так кажучи, був справді одною з найсміліших і найщасливіших його спекуляцій! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, і вдалась же йому тота ловля так, що ліпше й годі! Леон передумував усі подрібності тої героїчної ловлі, обчислявся з часом і грішми, щоб усе в задуманій ним афері пішло правильно, вміло та справно, як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чім.
Проживаючий в Відні бельгійський хімік ВанГехт, що від кількох літ працював над аналізом земного воску, по довгих пробах винайшов спосіб чищення того воску до такої степені, що очищений віск тратив властивий неприємний запах нафтовий. Невеличка примітка воску пчолячого надавала йому запах, а знов інша хімічна примітка — барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат він назвав церезином і вистарався о патент на виключне користання з своєї винахідки. Проби свого воску Ван-Гехт післав між іншими і до церковного синоду в Росії з запитанням, чи міг би такий віск найти вступ до православних церквів, і з заявлениям, що в такім разі він міг би доставляти його в великій масі і по ціні далеко нижчій, ніж ціна пчолячого воску. Синод відписав йому по якімось часі, що предложений віск випробувано, що він сказався нічим не гіршим від пчолячого і що в кожній православній церкві в Росії свічки з того воску можуть горіти без ніякої уйми для хвали божої. В разі, коли б він, Ван-Гехт, міг достачити багато такого воску і по дешевій ціні, синод заповнює йому великий відбут у Росії. Маючи той важний дозвіл і патент на семилітню власність своєї винахідки, Ван-Гехт задумав добитися ними мільйонового маєтку. Він досі був бідним техніком, з тяжкою бідою отягнувся на уладження в Відні власної невеличкої лабораторії хімічної, в котрій працював сам при помочі тільки одного асистента-помічника, німчика Шеффеля. Тож і не дивно, що тепер він рішився якнайдорожче продати здобуток своєї праці. В тій цілі він оголосив у торгових та біржових часописах віденських свою винахідку і створені для неї обширні відбутові ринки запрошуючи “p. t. панів предприємців, фабрикантів та капіталістів, котрі при його співуділі хотіли би зробити корисну спекуляцію, до порозуміння, чи то особисто, чи то посредством агентів, з винахідчиком Ван-Гехтом”. Се оголошення зробило відразу чималий розрух серед капіталістів віденських, а особливо серед галицьких жидів, що віддавна вжв гріли руки при бориславській нафті та при бориславськім воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторії, поміщеної в наймленій вогкій квартирі в сутерені, почали тишком та крадькома забігати різні агенти: один другого уникав, а нікотрий не приступав прямо до діла, тільки вітрив з боків, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, і хоть потрохи нетерпився в ожиданці бажаного мільйона, то, з другого боку, й радувався, знаючи, що в капіталістичнім світі вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важніше діло, то насамперед нюхається і мацається на всі боки, що ніхто нікому не довіряє, кождий кождого боїться, і хоть кождий рад би випередити своїх собратів у погоні за зиском, а по змозі ще й одного та другого собрата повалити на землю, то, з другого боку, кождий старається ві в чім не подати виду другим, хоть, може, внутрі і згоряє всепожираючою гарячкою. Ван-Гехт знав те добре і старався й собі не подавати ніякого виду. Він по-давньому працював з своїм помічником у лабораторії, заходив часом на біржу, але все держався збоку, смирненько, мов і зовсім не той. Але проте він добре замічав, що його низенька, підсадкувата і трохи обрезкла фігурка починає звертати на себе увагу в тім світі моцарів капіталу.
Та воно й не диво було. Адже се діялось при кінці 60-х років, в добі великого розгону промислового в Австрії, в добі великої спекуляційної гарячки, великого “Aufschwindl”-y ! Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клались основні камені під славнозвісну “ротунду” — головний будинок віденської всесвітньої вистави 1873 р.! А що рівночасно з тим біржовим та спекуляційним “Aufschwindb-ом і невідлучно від нього сіялись сімена віденського “краху” 1873-го року, сього в добі гарячки ніхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсім не обходило.
Але вже, певно, нікого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знакомих, бориславських тузів, Германа Гольдкремера та Леона Гаммершляга. Вони віддавна вже метались на всі боки, щоб здобути для бориславського воску який ліпший і певніший відбут, ніж досі. Та й сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно ва видобування воску, що віск мав тепер статися підвалиною бориславського багатства, а нафта — тільки більше або менше сильною підпорою. Бо треба знати, що в першій добі розвитку бориславських промислів було якраз навідворіть: нафта становила головне джерело доходів, а віск, коли де здибались у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсім обминався, лишався в землі, або хоть і вибирався, але мало. Брали його захожі ріпники, брали заїжджі люди, що приїздили до Борислава дещо продавати, — і навозили його до домів не раз цілими великими грудами. Жиди мало стояли о віск, особливо дрібні властивці, що мали по одній, по дві ями. Але тепер настало друге діло. Нафта в великій часті ям вичерпалась, джерела, про котрі жиди думали, що будуть плисти віковічно, почали висихати. Та й ще ті кляті американці не тільки що почали свою нафту спроваджувати до Європи, а доказали ще й того, що їх нафта показалась і ліпше чищеною, і дешевшою від бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусила з нафти перевалитись на віск. Жиди кинулись розбирати плиткі ями і слідити за тими жилами, котрі полишались давніше; від головних прямових шахтів почали брати склесні, бокові штольні, прості і круті, як до потреби. Почали також запускатися далі вглиб; що вперед найглибші ями були 30 — 50 сажнів, тепер пішли до 80 — 100 сажнів; чим далі вглиб, тим поклади воску ставали грубші, жили ставали багатші та видатніші. Одне тільки закарало бориславських тузів — се дорогітня очистки того воску; його дестиляція при дійстві квасу сіркового і другі процеси, потрібні для вироблення з тої жовтої, землянистої маси білого парафінового воску, коштували багато; ціна парафіну, хоть значно висока, не могла-таки приносити фабрикантам великих і швидких зисків. Аж ось у тій потребі, мов помічний ангел з неба, являється вигадливий бельгієць із своєю винахідкоюі Вироблювання церезину, — пише він у своїм оголошенні, — стоїтиме дешевше, ніж вироблювання чистого парафіну. Далі церезин має запевнений відбут в Росію. А ще винахідник — бельгієць! А бельгійці, звісно, народ статечний, дільний, на котрого можна спуститися, — не те що вітрогони французи або швіндлери німці! Значиться, зиск і швидкий, і великий, і певний!
І Герман, і Леон, прочитавши Ван-Гехтове обвіщення, сейчас написали до своїх агентів, щоб старалися розпізнати се діло, розвідатись о условини, і обіцяли в разі корисних видів самі приїхати до Відня і довершити торгу. Та тільки ж агентом Германа був якийсь солідний німець-гешефтсман, що хоть лупив з Германа добрі гроші, зате вже і вмів походити коло його діл у Відні. Він, одержавши Германове припоручення, пішов з ним прямо до Ван-Гехта, розпитав його о условини, поторгувався дещо і, випросивши у нього, що задержить в тайні їх вступну умову, обіцяв йому, що найдалі за тиждень, за два приїде й сам предприємець і довершить з ним згоди. При тім агент запевнив Ван-Гехтові, що Герман чоловік солідний і грунтовний і, роблячи з ним згоду, він може бути певний свого. Звісна річ, агент згори старався вибити з голови Ван-Гехтові гадки про будущий мільйон, але все-таки впевняв його, що на півмільйона може мати надію і що його припоручник краще, ніж хто другий, здужає сповнити ту надію. Ван-Гехт, хоть і з жалем в серці, пристав на все: нехай і півмільйона, то все ж і се красний маєток, о якім він колись і снити не міг. Агент ще раз наліг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайні їх угоду, а бельгієць, не догадуючись, о що тамтому ходить, пристав і на те. Швидко відтак агент зателеграфував Германові, як стоїть діло, і просив його якнайшвидше приїздити до Відня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якім настрої духу і серед яких обставин застала його тота телеграма.
Але тим часом і агент Леона Гаммершляга не спав. То був проворний, хитрий віденський жидок, знакомий Леонові вже віддавна. Він за невеличку плату служив йому агентом, бо Леон, як і всі так звані німецькі жиди^-ліберали, хоть любив поверховно перед людьми ясніти та блищати, зате в скритості, в приватних ділах ніколи не міг позбутися властивої купецько-жидівської скнарості та брудноти. Тож він волів держати й леда якого паршивенького агента, щоб тільки менше йому платити. Правда, агент той умів досі завсігдн хитромудро уладжувати Леонові діла, “за його рукою” велося Леонові, і він уже кілька разів посилав
йому надзвичайні додатки на знак свого признання. От той-то агент і сим разом уладив се важне діло на велику радість Леона. Своїм звичаєм, він не брався до діла просто, як німець, але колесив, крутився, нюхав, провідував через десяті руки. Аж ось розійшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високі жадання. Сам німець, агент Германа, розповідав у крузі своїх товаришів, що ходив до бельгійця (замовчуючи, в чиїм ділі) і що той поставив такі условини: що приймив би ся керувати фабрикою церезину, коли предприємець запевнить йому семилітню безпереривну службу і 5000 ринських плати на тиждень, та й ще в двох послідніх роках 5 % дивіденду з чистого зиску від проданого церезину. Такі важкі условини мусили, певно, налякати кождого; Леоновому агентові відпала й охота йти до Ван-Гехта. Але він пронюхав іншу стежку в горох. Перед кількома днями, іменно по умові з німцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторію, стараючись спродати її, відправив також свого помічника, Шеффеля, котрий тепер, без місця і зарібку, жив при одній з тісних вуличок віденського Vorstadt-y (Передмістя (нем.). — Ред.. До того-то Шеффеля й пішов Леонів агент і почав випитувати та вибадувати його. Він ” дізнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикації церезину, зумів би уладити відповідні кітли і прилади, одним словом, зумів би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловік бідний, несмілий і совісливий, був би наразі відтрутив кождого, хто би йому був сказав: ходи сюди і фабрикуй церезин! Але хитрий жидок не скасав йому сього, но зато сейчас по розмові з Шеффелем написав лист до Леона, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт і ставить дуже високі жадання, то прецінь з іншого боку чень ся справа дасться далеко корисніше і легше уладити.
А поки що жидок-агент прийнявся обробляти Шеффеля на своє копито. Він заприязнився з ним при пиві, заходив кілька разів до його хати і приглянувся його бідному життю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарібку, а жидок, мов наперекір, розводив перед ним широкі, блискучі картини зисків, маєтку та достатку, натякаючи чимраз виразніше, що і для нього зовсім не заперті брами до того золотого раю. Бідний Шеффель зітхав і знов починав розводити свої жалі. Щоб його ліпше прив’язати, жидок кілька разів делікатно випозичував йому невеликі суми грошей, раз у раз обіцюючи, що постарається для нього о місце, та й то о таке корисне, що буде його, певно, повік дякувати. Шеффель недовірливо хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бідака звільна немов туманів, немов безвладно давався уносити течії блискучих жидкових обіцянок. Досить того, що до приїзду Леона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав агент.
Леон причвалав до Відня, не знаючи, як його агент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але— се не був опір;
попри довшій бесіді з агентом він пристав на все і казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгій боротьбі, пертий, з одного боку, нуждою свого теперішнього положення, а з другого боку, блискучими Леоновими обіцянками, Шеффель уляг. Він прирік Леонові, що поїде з ним до Борислава і буде вести таємну фабрикацію церезину, та й то за відповідно невелику плату. А щоби будову і ведення нової фабрики прикрити чиіі іншим і відвести людські очі, Шеффель, несвідомий галицьких обставин, порадив Леонові голосити, що се будується невеличкий паровий млин.
Леон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого ся рада могла довести.
Уладивши діло з Шеффелем, Леон не спочив. Він кинувся вишукувати для будущего свого церезину відбуту. При помочі свого агента йому удалось по якімось часі найти кількох російських жидівкапіталістів, пробуваючих переїздом у Відні. Вони радо прийняли на себе посередництво в справі достачування церезину, і дійсно, по трьох тижнях Леон уже заключив з свіжоутвореною в Росії “Восковою спілкою” контракт на доставу в піврічнім протягу 200 тисяч сотнарів церезину з такими корисними условинами щодо ціни і перевозу, що вже наперед міг обчислити чистий зиск з того одного діла на яких 100 тисяч ринських. От тоді він, ухопивши з собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб, як стій, узятися до діла. Воску готового у нього в Бориславі було 10 тисяч сотнарових брил в магазинах. Два або й чотири рази тільки він мав надію сейчас же за власні гроші і по дешевій ціні закупити на місці у дрібних властивців ям, пізніше мали його контрагенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, кілько і якого воску вироблено, а тоді мав Леон одержати таку часть угодженої суми, яка була після контракту вартість приготованого воску; за тоту суму він надіявся постачити цілу решту, умовлену контрактом, так що прочі гроші були б його чистим зиском, відлічивши хіба плату Шеффелеві та кошти вибудування фабрики.
І Шеффель за той час не дармував. Він, щоб зарекомендуватися свому “хлібодателеві”, виладив докладний план нової фабрики, позамовляв ураз із агентом кітли, рури та прочі потрібні металеві прилади у віденських фабриках, вимовляючи собі якнайскорше їх приготування. Таким світом під час свого тринедільного побуту в Відні Леон безперечно досить потрудився коло уфундування свого багатства і своєї фортуни. Весь той час він бігав, мов у гарячці, з ніким не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба навіть не вітався з Германом Гольдкремером, котрого кілька разів стрічав на вулиці в натовпі пішоходів. Загальна спекуляційна гарячка обхопила його, — світ мінився перед його очима, і в нім Леон не міг уже добачити ні друга, ні брата, ні правди, ні кривди, — нічого, крім золота, багатства і блиску. Тота гарячка не покидала його й по повороті до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли приїхав з Відня, він загодив будовничого і Бенедя, а в понеділок, з початком тижня, і сам полетів до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби якнайскорше зробити се діло, тож він по повороті з Відия рішився, хоть і не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб мож тим способом більше грошей і більше сили повернути на якнайшвидше довершення нового, зисковного діла.
“Адже ж дім мій, щастя моє, сила моя, проте, не перестане будуватися, рости під небо! Ні, іменно успішне довершення сього діла — то буде одна з найголовніших підвалин мого дому”.
Отакі споминки і такі мислі, на тисячні лади переливані, забавляли Леона під час скорої їзди до Борислава. Міцне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ.
Ось він уже минув Губичі і, не доїздячи Борислава, казав візникові зупинитися на гостинці. Виліз з брички і.півперек толоки рушив на річку, де мала будуватися фабрика. Але, ще заким підійшов ід тому місцю, почув тамка якийсь гамір. Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола плацу, товплячися та цікаво роззираючись. Були се по більшій часті жиди, властивці ям бориславських, хоть досить також було безробітних ріпників, жидівок з дітьми, жиденят і всякого другого зброду. “Що за прислів’я? — подумав собі Леон. — Що могло ту статися, що така товпа народу ту згромадилась?”
Діло вияснилось зовсім просто. Ледве товпа цікавих його побачила, коли сейчас жиди-властивці рушили супротив нього і засипали його питаннями: що? як? чи справді він паровий млин будує? відки так нагло прийшла йому подібна думка? пощо наражується на неминучі страти, так як паровий млин у Бориславі, певно, не буде приносити йому ніякого доходу?
Леон дуже змішався тими запитаннями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що, голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людські очі від свого предприняття, але, противно, заострюе тільки людську цікавість. Тож він на всі запитання— своїх товаришів по гешефті всміхнувся силуваним сміхом, не знаючи наразі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, жидівки та весь бідний люд обступили Леона, одні — просячи його о роботу при будові, при млині, другі знов — дякуючи йому за те велике добродійство для бориславської бідноти, котрій чень тепер легше буде о хліб .святий. Леон ще дужче змішався. Він побачив, що тут уже ніяк уйти уваги людської.
— Але ж, люди добрі, — сказав він одумавшись, — хто се сказав вам, що ту млин паровий будуєся?
— А от пав будовничии, що нині рано приїхав шукати робітників до нової будови!
— Е, то пан будовничий зажартував собі з вас! — сказав Леон. — Се не млин паровий, се проста нафтарня будується! Де мені до парового млина!
— A-a-a! — вирвалося з уст усіх присутніх, мов знак здивування та розчарування. І біднота сейчас почала розходитися, а жиди-властивці якось мов свобідніше почали балакати з Леоном, випитуючи його, пощо будує нову нафтарню? чи, може, буде потребувати нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавіші запитували його навіть, чи не зробив з ним якого контракту?
— Ми чули, — говорили деякі жиди, — що там, у Відні, зав’язується велика “Erdwachs Exploitations-Compagnie” (Спілка визискування земного воску). Ви, певно, з нею в зносинах?
— У Відні? Спілка визиск…? — дивувався Леон. — Ні, я про ніяку таку спілку не чував і в зносинах з нею не стою!
— Чи можлива річ? — дивувались і собі жиди. — Адже ви були в Відні, то аби там бувши, та й не чути навіть про зав’язання великої “Спілки визискування”?
— Та де, — відпекувався Леон, — я в Відні був в приватних ділах, на біржу навіть не заглядав!
Ледво-не-ледво Леон спекався своїх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині побалакати о закупленні воску земного, котрого буде потребував до нової нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на плац, де вже наймлені робітники рівняли • грунт, звозили каміння й цеглу і де будовничий з Бенедьом розмірював план і випальковував місце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути за місяць скінчена, — іменно на час, в котрім віденські фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем прилади.
Будовничий був дуже маркітний і раз у раз воркотів щось під носом. Бенедьо тільки десь-колись чув уривані слова, як “дурний жид”, “ошуст”, “хоче циганити, а не вміє”. Коли Леон наблизився і голосно сказав робітникам “добрий день” і “дай боже щастя”, Бенедьо перший підійшов ід ньому.
— Пане, — сказав він, — правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?
— Або чому ти мене о се питаєш?
— Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися щодо того плану. Я прецінь робив уже при паровім млині в Перемишлі і знаю, як він має ставитися. А ту, скоро-м іно поглянув на план, так зараз пізнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже і вперед так догадувався, бо пощо ж би ви ту, в тій пустині, ставили млин? А от пан будовничий на жоден спосіб не хотіли примірювати сей план, говорячи, що се, певно, помилка, що треба задержатися, аж поки він сам не зробить такий план, який випадав під паровий млин…
— Але ж розуміється, що я то на жарт говорив! — сказав голосно Леон, стараючись покрити знов сміхом своє замішання. — Чень же я ще не вдурів — будувати паровий млин у Бориславі!
Тепер і будовничий, почувши ті слова, підійшов ід Леонові, що, все ще всміхаючись, роззирався довкола.
— Пане Гаммершляг, — сказав будовничий прикрим, терпким голосом, — хто тепер з нас двох зістане брехуном?
— Брехуном? — повторив Леон і відступився о крок назад, мірячи будовничого задуфалим поглядом Правда, під тим задуфальством крилось усе-таки змішання, і Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих і не збільшував того змішання. Але будовничий не гадав утихнути.
— А так, брехуном, — сказав він. — Бо чи ж ви не говорили мені вперед, що хочете ставити тутка паровий млин?
— Я жартував.
— Ви жартували? Ну, я ще не видів, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумів. Я на конто того жарту й робітників назбирав, і розруху наробив у цілім Бориславі…
— То дуже зле! — сказав Леон.
— Певно, що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачем став.
— То ваша річ, не моя!
— Моя річ? Але ж ваше слово!
— Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зуміли з плану розпізнати паровий млин від нафтарні?
Ті слова дуже вкололи будовничого.
— Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!
— Ну, то ваша вина! — відрізав Леон. — За що в мене гроші берете?
Сварка ся велась голосно і ставала чимраз голоснішою. Леон почервонів як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров’ю. Між тим робітники і деякі посторонні люди, чуючи передрачку між “панами”, поставали і ззиралися цікаво на се видовище.
— Мій пане. — кричав роз’ярений будовничий, — я, чень, не по то прийшов сюда, щоб слухати ваші імпертиненції.
— Ані я по то, щоб слухати ваші дурниці!
— Пане, ви мене ображаєте!
— Не дуже страшний проступок!
— Ви шкодите моїй славі!
— Ви пошкодили моїм інтересам!
— Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича.
— О, і овшім! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обійтись без такого геніального будовничого! — І Леон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А будовничий, з кипучою злістю внутрі, кинув, що мав у руках, і, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сміхом слухаючого робучого люду.
Робота пішла далі своїм ладом. Леоп довго ходив по плацу, роззирався, важко відсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якімось часі він став перед Бенедьом.
— — Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.
— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову після плану.
— Ви самі?
— А чому ж би ні? Штука невелика. До місяця все буде готове.
— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавції від вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтесь, — я вашої кривди не схочу!
Бенедьо, правду кажучи, і рад був потроху, що позбувся гордого будовничого. А тут ще й несподівана добродушність Гаммершляга, котрий дозволив йому і без кавції вести будову, і надія на ще вищу плату — все те немов роз’яснювало перед ним світ, будило багато нових думок. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї, не зважаючи, що другі робітники косо та зависло гляділи на нього, а може, дехто і вважав його жидівським підлизнем. Що його то обходило! Думку його занимало таке діло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської зависті!
VI
Червень місяць добігав уже до кінця. Починалася косовиця. Широкі мокрі луги підгірські зеленілися та пишалися стобарвним рясним зіллям. Мов широкі озера між скалистими сірими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свіжим, повним життям. А круг них сіро, мертво, понуро! Зорані сугорби сірілися перепаленими, сухими скибами; ріденьке жито кулилося та жовкло на сонці, не вспівши й відцвісти гаразд. На овес і надії не було: ледве на п’ядь відріс від землі, та й таки вже й заков’яз на пні, пожовк і похилився, мов огнем прив’ялений. Картоплі жовкли, не здужавши ще й зацвісти Все складалося на те, щоб відібрати й послідню крихту надії у бідних хліборобів. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущення минуло, а ані губ в лісі, ані ягід, ні черешень не було. Між народом ішов один однотяглий стогін та плач. “Чорніші чорної землі” ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гірчицю, лободу, щавник та всяке зілля, риючи пирій, котрий сушили, терли на порох і мішали з отрубами та добутою за остатнє мукою і пекли з тої мішанини хліб. Щодень, щонеділі можна було видіти по дорогах церковні процесії; з слізьми в очах, припавши лицями ниць до землі, народ благав дощику. Але небо стояло, мов замуроване, а сонце своїм широким, безвстидно блискучим лицем мов насміхалося з сліз і молитов бідного люду.
Між народом зачали промітуватися недуги: заразливі гарячки, тифус та пропасниця. Попухлі з голоду діти мужицькі, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, лунавші колись від гамору та співу дітей погідної літньої днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навіть посторонвього чоловіка. Ідеш селом, на улиці ні душі живої, хіба худа, нужденна скотина бреде самопас попід плоти та де-не-де на обрії пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловік. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані пекти, — кожде спішить запхатись в свій кут, щоб хоть через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в підгірських селах — то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіння, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль і гине тихо та безжалісно так, як тихо та безжалісно в’яне похилена трава на жарущім сонці.
І косовиця, тота доба самої оживленої і самої поетичної польової роботи, не внесла ні життя, ні поезії в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чоловіки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такі натомлені, болісні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сміху, ні жартів та прикладок не чути. Сей та той перейде один-півтора перекоса, кине косу на землю, зітхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрібку освіжитися, спочити, набрати нової сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: так і бачилось, що се не робота, а розпука.
Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка Самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана — статного, підсадкуватого мужчини, в силі віку і здоров’я, червонолицього, з густим чорним заростом на лиці, в гарнім, багатім строю, — все те дивно відбивало від нужденної подоби окружаючого краю і народу. Але, певно, вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечності з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгір’я, як суперечні були думки і замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусі, над тими бідними селами. Тут безпомічна розпука, чувство безвихідної загибелі, напівнесвідоме бажання хоч як-небудь і чим-небудь продовжити ще хоч на кілька день те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в голові їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пізнає, що той пан — наш давній знакомий, Герман Гольдкремер, і що він по довшім побуті у Відні й у Львові вертає оце до Дрогобича. Вид безмірної нужди та погибелі доокола навівав на нього вдоволений, ситий супокій, трохи не радість. “Се для мене робиться! — думалось йому. — Сонце — то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висисаючи всі живі соки з землі, воно працює для мене, воно згонить дешевих і покірних.. робітників до моїх ям, до моїх фабрик!” А тих покірних та дешевих робітників тепер якраз треба було Германові якнайбільше, бо тепер він уложив нове блискуче і велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбині багатства.
Але щоб докладно і вірно оцінити всі чуття і мислі Германа при повороті до Дрогобича, треба нам розповісти, що діяв і чого зазнав він послідніми часами, відколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга, а відтак в його домі, де несподівано дійшла до нього страшна і потрясаюча вість о тім, що син його Готліб щез кудись без сліду.
Крайнє розстроєний і приголомшений на дусі Герман їхав до Львова, щоб розвідатись докладно, що сталося з його сином. Він бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Готліб не вмер, а жив, раз знов згромаджуючи в своїм умі всі свідопттщ, стверджуючі правдоподібність його смерті. Але тота внутрішня боротьба шарпала його сили і бурила в нім кров, так що швидко він до того втомився, що не міг ні о чім виразно думати і що замість складних думок перед його уявою пересувалися і мигали якісь неозначені марева, якісь пошарпані зароди образів та думок. Він силувався спати під мірне гойдання брички, але й сон його не брався; духова утома і нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але звільна довга і нудна подорож, одностайні, понурі види наддністрянських болотистих рівнин, через котрі переїздив, притупили вразливість і втишили потрохи нервове роздразнення; Герман зібрався з силами не думати про сина, а щоб піддати думкам інший предмет заняття, він видобув одержаний перед від’їздом телеграм від віденського агента і почав пильно по десять разів перечитувати немногі слова — перший і незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Він вдумувався в кожде слово, строїв плани, і то розвело потроху його гарячку, освіжило його.
Так він приїхав до Львова і сейчас побіг до поліції. Слідів не було ніяких, вістей ніяких. Він зложив сто ринських для того, хто би перший вислідив щось певного про його сина, а може, п’ять раз більше роздав усяким поліцейським та потратив на утоптування комісарів, щоб ті докладали старання і всіх сил, щоб швидше дізнатися дещо про сина. Його обіцянку пущено в газети, і Герман дві неділі ще просидів у Львові, ждучи кождого дня, що ось-ось прибіжить післанець з поліції і зазве його до директора. Але післанпя як не було, так не було, і Германові самому приходилось протоптувати туди стежку. І все задарма. Крім найденої над ставом одежі, нічого не було. По двох неділях поліціяни і комісари сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубі Львова, Готліб не згиб. Але чи ж міг Герман тим успокоїтися? Не згиб тутка, то чи не міг згинути деінде? А хоть і не згиб, то де ж міг подітися? Все те ще дужче мучило Германа. Він просив поліцію розписати гончі листи за Готлібом, а сам поїхав до Відня — уладжувати інтерес.
