“Тигролови”
(частина 6)Читати “Тигролови” Івана Багряного частина 5
Григорій сидів поруч з Наталкою, У нім вибухло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, як у скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із кори. Вправно. Мистецьки. “Почекайте, ось буде диво”.
У неї була вже готова сурма — ріг з молодої кори, ввинутої спіраллю, завдовжки з метр. Тоді зробила пищик, попробувала, застромивши його в дівочі губи, — “пищить”, а тоді вправила в вузький край сурми. Приклала до уст і стала чекати задумано. А коли знову проревів далекий ізюбр, Наталка нахилилась і, підіймаючи сурму вгору, відтворила пристрасний, боєвий ізюбриний рев. Шалений клич. Луни пішли вистрибом, покотились: туди, на поклик. Артистична провокація!
Секунди бігли з дзвоном. І раптом пролунала відповідь… Знову виклик… Знову відповідь… Ближче… Ближче…
Розпалений бик гнав десь, забувши про всяку обережність, ламаючи хащі.
Мимоволі у кожного руки самі намацали зброю, підкоряючись стихійному, сліпому інстинктові мисливця. А Наталка викликала і за кожним разом тихше, віддаляючись. І вже чути було, як тріщало суччя під ногами розпаленого рогатого лицаря. Тупіт… Ось він, близько, став десь, слухає. Чмихає…
Наталка мовчить, завмерши, мерехтить очима… Раптом з другого боку, — і зовсім близько, — інший рев. Другий бик! Поспішав, видно, мовчки, до ревища двох. Перший, зачувши, проревів так, що в Григорія і серце затремтіло. Не від страху, ні. Не від азарту, ні, — від почуття в тім реві сили, стихії, мужності розпаленого самця, що його пристрасть та ревнощі доводять до самозабуття, до божевілля. Тріщання кущів. Мить… І ось він на галявині. Близько, ступнів за сто лише. Став. Тремтить увесь. Послухав. Чмихнув і. нахиливши голову, прикрашену могутніми рогами, копнув землю, а тоді, видобуваючи десь з звіриного серця першу низьку ноту, підносить голову на витягнутій шиї і підносить ноту. Вище. Вище! Доводить її до найвищого напруження, викидаючи в небо все, що в нім вирує і кипить… І видно, як з розкритої пащі йому йде пара, мов дим, над червоними яснами. А око, налите кров’ю, мерехтить… В цю мить короткий рев, скоріше стогін, і на галявину виламується другий ізюбр. Став, пирскаючи, копає землю… Тремтять до бою один і другий. Почали сходитись. Два демони, дві сили, — втілення цілого цього світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рогу. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б’ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном… Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають землю і знов… Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде.
Григорій припав до них очима, як і інші присутні. Не дихав. А два красені, два горді демони шаліли, стогнали в героїчних позах борців за любов, за самиць, за право володіти ними. Десь вони там стоять і дивляться… Григорій хвилювався. В ньому кипіла кров. Він зціпив зуби, сидячи біля дівчини, біля свого болю, біля своєї згуби.
Тут тремтлива дівоча рука схопила міцно його за лікоть, його наче вдарило струмом, — повернув голову… Але Наталка дивилась не на нього, вона аж нахилилась вперед, впинаючись блискучими очима в ізюбрів. А очі, очі!
Чи це вона йому звеліла натиском руки, чи це було нагле, шалене почуття ревнощів, — він швидко підкинув рушницю і вистрілив, не здаючи собі справи.
Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч. Один щез в хащах, а другий чкурнув просто на них. “Влучив” — майнуло Григорієві в голові. Ізюбр, мало не потоптавши, пролетів над ними, мов вітер, і подався хащами. Всі втрьох схопились і, як хорти, подались слідом. Гнали, пригинаючись до трави, опановані непереможним, диким інстинктом пращурів. На травинках де-не-де були краплі крові…
Довго тропили. І догнали… На марі, зав’язши по черево всіма чотирма ногами, лежала горда тварина, витягши по траві гарну, пишнорогу голову, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору, вгору на витягнутій шиї, хапала ніздрями повітря і знову клала її на траву із стогоном… І знову… Григорія наче хто враз шеминув ножем у серце: “Це ж ти! Це ж ти так… Зацькований… Ось так…” Зацькована, смертельно поранена тварина, не в силі видертися, в останній агонії піднімала голову високо і дивилась, дивилась здивованими вогкими очима на сонце… З ніздрів, разом з повітрям вилітали криваві росинки… А потім клала тую голову на траву із стогоном — “у-ф-ф!!.” Григорій миттю підняв рушницю і вистрілив. Повернувся круто і пішов. Пішов. — “Ще не хватало, щоб тебе живцем вовки гризли”. Бачив лише, як тварина, немов ударена громом, рвонулась, вихопилась із багна усіма чотирма ногами і впала набік нерухома. — Куди ж ти? Куди ти?! — гукала до нього. Але він, не обертаючись, ішов далі. Навпростець. А в очах… А в очах йому стояли сльози.
* * *
З того ізюбра, з ніжок, пізніше Наталка пошила собі унти, лапчаті. Чотирьох ніжок було мало — це лише на один унт, — але вона добавила ще чотири від тих, що були з пантування, і пошила. Розцяцькувала їх горностаєвими сніжинками, оторочила риссю. А наставку шовкову, чорну, вигаптувала жовтою і червоною заполоччю. Але ці ніжки були замітці серед інших, глянеш — одразу видно: то літні, а це осінні — “ревічні”, з тієї пори, коли ізюбрі дуріють з пристрасті… і гинуть.
Розділ дев’ятий
ЗИМА
Перед великим полюванням
Пішли сніги. Вдарили морози. Тайга вбралась у нові шати. Осінь тут золота, але швидка, коротка. Уже в жовтні почалась зима. Зайшла пора білків’я — гаряча пора для мисливців — пора полювання на вивірку та на всякого хутряного звіра. Коли б ішлося тільки про полювання та про екзотику, ми б тобі, читачу, розповіли, як мисливці наші здобували рисів, ловили колонків та солонгоїв, капканили вовків; розповіли б і про те, як вони стріляли вепрів. Але не про те мова йде. Скажемо тільки, що вони тим і були зайняті. Зразу, як пішла ходова вивірка, пішли за нею по нетрях і наші мисливці, здобуваючії в день то тридцять-сорок штук. Так днів п’ятнадцять навздогін. Зайшли грець його знав куди. А ходова вивірка — це та, що мандрує (мігрує) цілими арміями, з краю в край, шукаючи ліпших харчових баз, переходить рівнини, перепливає ріки — і йде, йде. І от в момент, коли вона дозріла хутром своїм, ідуть по неї мисливці. Але й бідкувавши і іншого звіра здобувавши, вони все чекали на момент — на справжнє полювання, на путнє, на те, що стрясає всіма нервами, але й дає великий заробіток. Відполювавши ходову вивірку, повернулись і кинули жереб, куди кому йти на місцеву та й на іншого звіра, — чи батькові з Наталкою на Голубу, а Грицькові з Григорієм на Бікін та Іман, чи навпаки. Хлопцям Випало на Бікін та Іман. З морозами та снігами і мисливці вбралися у нові шати. Уже не взували ічагів, а взували унти “половинчаті”, а зверху ремузи — шкіряні холоші, напущені на унти і піддерезані пасом, щоб не набивався в унти сніг. Поза тим одяг у них був майже літній, бо у важкій одежі по нетрях не ходитимеш, зіпрієш, хоч би й на п’ятидесяти-ступневому морозі. Лише возили з собою к о з л я к и про всяк випадок: як де зупинятись ночувати — то одягати. Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє; намагався не дивитися вперед, забувши про весь світ. Хай, все одно, там нічого не видно. Ліпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись на сонце, що сліпило геть, сяючи та мерехтячи в снігах, підставляти груди під вітер, слухати, як шумлять кедри верховіттям… Часто, заслухавшись того шепоту, тієї казки зимової та замилувавшись вивіркою, забував навіть, що йому саме в неї, в ту вивірку, треба стріляти. Вивірка з того мала користь — рятувалась від смерті.
Хлопцям у мисливстві спершу велось кепсько. Було багато снігу. І хоч на кедрах та ліщині було сила горіха, проте вивірки місцевої було мало. Ходова ж, пройшовши, не тільки не затрималась, а й потягла з собою десь навіть місцеву. Колонок зійшов десь з осені ще — в нетрях було мало миші, тож пішов десь на рівнину за нею. Де-не-де трапиться слідок — ніби хто потикав трьома пальцями, складеними пучкою, — ланцюжок на снігу — то нишпорив колонок. І то понад джерелами, де менше снігу. Але даремно старався з усіх сил Рушай відшукати його, — колонок гулькне під сніг і там ходить собі по дуплянках та по камінних розсипах.
На Імані хлопці попідіймали — тобто настановили — всі ті самолови, що заготовили були з літа, і з тим пішли на Бікін, назад. Там — ліпше.
Старий Сірко з Наталкою повернулись на Бікін теж. Воно на Голубій було й нічого, та Наталка в одну душу — на Бікін та й на Бікін. І сниться їй той Бікін. Там, мовляв, ліпше. На Голубій вони трохи пополохали вепрів та закапканили три рисі. А одну Наталка піймала живцем.
Довго гнала вона її “взрячку” по снігу. Цілий день. Оце зажене на дерево, відійде і чекає, поки вона знову зстрибне на сніг, а тоді знову за нею… Поки не втомила остаточно. А далі навернула її на широку падь, дала їй вибігти на чисте, та як припустилась слідком на лижвах, мов вітер. Не в спромозі втекти уже, — рись перекинулась на спину черевом вгору, випустила пазурі і зайняла так оборону. Наталка швидко скинула лижву з правої ноги і спокійно поставила ногу рисі на живіт. Нога взута в дебелий унт, а в середині ще й товста козуляча панчоха. Рись вхопилась мертвим похватом за унт, вгородила в лосину шкіру пазурі та так і заклякла, не випускала. Ба, вона хоч і хотіла б випустити, то вже не змогла б. Ноги зімкнуто корчем од страху і люті, а пазурі в’їлись в шкіру, і їх годі вже було визволити так просто. Та з тою риссю не повелося. Коли Наталка вже на таборі скидала унт разом з риссю, тая вража кішка хапнула її пащекою за ногу. Прокусити — не прокусила шкіряну панчоху, але Наталка скрикнула від несподіванки. Налетів Заливай, як демон, і без ніякого попереднього слідства просто задавив тую рись, та й уже. Наталка і не шкодувала. Взагалі її щось нічого не цікавило, її тягло на Бікін. А на Бікіні знайшли своїх, що вже були тут. Тут вони й полювали гуртом.
Було багато страшного. Було багато веселого. Було багато радості й сміху… Але хто про це знає! Наталка бавилась, як мала. Там, де треба було серйозності, вона дуріла. Псувала іноді полювання, але нітрохи тим не журилась. Вона була навіть смілива, як дитина, бо їй, либонь, невідоме було почуття страху. Лише Григорія вона боялась. Та він з тим звикся. Він і з того вже радів, що вона тут.
Ніколи не забути йому одного епізоду з цих днів, що був у нього з нею, з цією дикункою, зв’язаний.
Ціною дружби. “Злодюжка” Якось пішов він бідкувати з дубельтівкою. Далеко зайшов і ходив собі по кедрачах, задравши голову, непомітно заходив все далі й далі. Часто стояв і, замість стріляти, дивився, як вивірка порається з биркою… І згадував того бурундучка, що він його пограбував колись, як ще вперше опинився в тайзі. Як то він тепер поживає?.. А коли вже мав вертати, то було не рано, несподівано почув тріскотняву, якийсь підозрілий шелест. Глянув — на нього йшла ціла череда якихось тварин, нишпорила. Григорій хвилинку подумав, побачив височенний виворотень поблизу і вмить видряпався на нього. За хвилину те місце, де він щойно стояв, і навколо нього захопили вепри. Вони нишпорили під снігом, хрумкали, чавкотіли, розмелюючи щелепами кедрові бирки і вибираючи горіхи. До лиха їх! Тут були і невеликі підсвинки, і великі вепри. А один був здоровенний, як бугай, — ходив у центрі, а все менше сновигало навколо нього, він, як гора, межи всіх. Григорій збагнув, що це і є отой сікач — отаман вепрячий. що про них розповідають страшні речі. Тут лише він пошкодував, що опинився отак з дробовиком, а не з гвинтівкою. Стрельнути шротом — це тільки нашкодити. Вепр — не вивірка. А сікач, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як на їжакові, стоїть пилкою по хребті. Високий на ногах, грудастий, рилатий і сухозадий. Страшна потвора. Ікла підібгали верхню губу й стирчали, мов ножі. Стрелити, щоб розігнати — не можна, бо сікача не злякаєш. Навпаки, він розлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому від шроту — як від бузинової пукавки. Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко.
Григорій був зодягнений зле для довгого сидіння на такому високому, почесному місці, а вепри не квапились. Чавкотіли навколо: напали, бач, на великі поклади їжі. Ех, якби оце гвинтівка та Сірко з Сірченятами. — було б діло! Сікач кілька разів підходив під виворотень. і Григорій відчував, як той виворотень схитується. Чухається, сатана! Почав падати сніг. Піднявся вітер.
Нарешті Григорієві урвався терпець, — прокляті чушки! Він спересердя вистрелив. І просто-таки сікачеві в морду. Така думка була: “Перелякаю, очі повибиваю”. Постріл зробив належне враження: розлючений, ущипнутий шротинами вепр оскаженів, почув ворога, гуркнув і кинувся на виворотень… І він би той виворотень, мабуть, розкришив би, якби не сталася незрозуміла несподіванка…
Миттю весь табун і сікач вкупі кинулись навтіки, затріщали по всім лісі і щезли, мов і не було їх.
“Тигр! Далебі так”. — З Грицькових оповідань Григорій знав, що в цих краях за тутешніми законами слідом за вепрами неодмінно ходить тигр, — пасе і з того живе. Така невиключена можливість — зустрітися з тигром, мавши дубельтівку в руках, була не зовсім приємною. І хоча знав і те, що кішка ця людини боїться та перша її ніколи не зачепить, але… ану ж, як він голодний. Проте ніякого тигра це було, та й хіба тут углядиш що? Смеркало. Крутила веремія. Мавши вибір між можливою смертю в звірячих пазурах і певною смертю на виворотні від холоду, Григорій почекав мить, послухав, а потім рішуче зліз і пішов. Але куди йти? Сніг сипав такий, що нічого не видно. Вітер крутив віхолу. Темно… Тут тільки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тільки путньої зброї не було при собі, а й сірників. Отже, ніяк було й вогню розкласти. Якийсь час ішов з упертості. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадійному становищі і знаючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночі, вирішив чекати, поки вщухне віхола. А щоб не замерзнути — вирішив тупцювати навколо товстого дерева. Так він крутився довго. Разів кілька пробував запалити вогонь без сірників — насмикав вати з куцини, понатикав її в патрони і стріляв… Так він розстріляв всі набої, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тліє, клята, — покурить-покурить та й гасне. Трохи перестало крутити. Тоді він пішов далі, поліз по снігу напропуд. Стомився. Веремія тим часом закрутила ще дужче. Тоді сів між кедрами і вирішив чекати ранку. Тримався з усіх сил, щоб не задрімати, бо знав, що тоді навряд вже чи вийде він переможцем в цьому дурному змаганні з стихією. Тримався, тримався… і задрімав. Власне, не задрімав, а сидів і думав про всяку всячину… Розбудив його сторонній дотик. Схаменувся — перед ним стояла якась тварина і лизькала його в ніс.
— Заливай!!!
Заливай радісно загавкав. По хвилі підійшла постать, вся біла, заліплена снігом, — десь брьохалась по пояс у снігах. Наталка! Важко дихала. Вибилась із сил.
— Живий? — спитала відсапуючись.
— Живий, — відгукнувся стримано.
Довго відсапувалась. Потім сказала сердито:
— Хто ж так ходить?!. От іще…
Більше вона нічого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та в пітьмі по нетрях. А веремія крутила.
Постояли якийсь час. Потім пішли. Довго борсались у снігу — і заблукали десь зовсім. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свій бік, — вона думала, що ліпше орієнтується, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба чекати. Натрапивши на якусь скелю в гущавині, Наталка вибрала затишне місце під густим дахом сплетеного і покритого снігом гілля. Тут було сухо і зовсім не було снігу, сухий густий мох, купа листя, бур’ян. Безсило опустилась на землю і сіла, притулившись спиною до пня. Григорій постояв і сів поруч. Заливай ліг у ногах. Вогню нічим було розпалити, бо у Наталки теж не було сірників (не здумала, як ішла), — то ж сиділи так… Розвиднялось. Веремія ущухла. Вимучена дівчина спала сидячи. “Тож змучилась так!” Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людсььа солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов’язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними… Дівчино у сні, не маючи сили тримати голову, обіперлась об щось (то були Григорієві груди, але звідки їй про те знати?) — і так спала. Як мале дитя у матері. Сонна поворушилась, влаштувалась зручніше, мов на подушці. Спала солодко, звівши лице трохи вгору, втягши голову в плечі. А Григорій сидів і боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить. Вже розвиднилось. Було тихо.
А дівчина щось марила у сні, посміхаючись. Якийсь дивний сон блукав під її повіками, ворушив бровою, розпалив і розімкнув трішечки гарячі уста… Григорій дивився на ті уста і боровся сам із собою. Йому хотілося поцілувати її. Нишком. Так, як мати цілує сонну дитину. Раз лише. Вона не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько-тихенько поцілував… Раз лише.
Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивовано, потім злякано. Швидко відхилилась від грудей. Смішно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще горів поцілунок… І враз спалахнула. До сліз.
Схопилась. Закрила лице руками. А тоді швидко повернулася і пішла. Подалась. Навіть вінчестер забула. Заливай слідом.
Збентежений, спійманий на злочинстві, приголомшений і засоромлений Григорій розгублено дивився їй услід. Кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. “Йолоп, ай йолоп! Як брутально, як нахабно повівся він з цією гордою і чистою дівчиною! Але ж він не думав, що вона почує. Але ж від того ти не менший йолоп! Злодюжка”.
Насупившись, Григорій сидів і не знав, чи йому йти, чи вже не йти. Потім таки зібрався і пішов, захопивши її вінчестер.
Ось і табір… Виявилось, що вони, хоч і багато вночі кружляли, проте замалим не потрапили, були зовсім близько від дому. Григорій пройшов мимо, поставив тихенько вінчестер біля дерева і пішов собі… “Злодюжка!” Звернув убік і пішов. Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилась, не обертаючись, кудись просто себе… Ясно, їй незручно вертатись без зброї. Поблукати трохи… Повернувся до табору уже тоді, як здалеку почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася з Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина! Після цього наші ловці вирушили додому, щоб встигнути на кутю. Різдво в пралісах Ішли майже без зупинок день і ніч, і знову день і ніч.
— А вже ж Святвечір післязавтра, — лічив старий Сірко і хвилювався. Як то він загаявся так! Такого ще й не бувало.І квапився.
А сніги глибокі, а стежки непроторені, як не чхай — вище себе не скочиш.
Йшли не перепочиваючи: їли і спали на ходу і коні, і люди. Коли б крила — льотом полетіли б. А так — брьохались в снігах по вуха.
Сірко все рахував — знову і знову, намагаючись перехитрити себе і, здається, зовсім збився. Ні-таки, — вже сьогодні Святвечір! Так виходило. А додому ще далеко.
Синій-синій та холодний вечір застукав їх в дорозі, мокрих, як миші, — і від поту, і від наледів, куди вони потрапляли, ідучи рікою.
Замість додому, вийшли на якісь бараки у вершині одного з допливів Бікіна.
Старий Сірко здивувався, збентежився, — нові бараки! Аж куди посунули лісозаготівлі! Диви! Але ж це не ділянка Бікінського ліспромгоспу!
Коло бараків зупинились, — спочити трохи і посушитись, бо потрапили в наледь і помочили унти. Це дивна річ — на замерзлій річці при такім морозі намочити ноги, бродити по коліна в воді. Але буває, в цім краї все буває. При товщині криги в метр людина бродить по воді, як улітку. На перекатах вода промерзає до дна, горішня ж течія напирає, крига не витримує і репається, — вода іде поверху межи кригою і снігом, і горе тому, хто туди вшелепкається, як от наші звіролови. Та наші — люди бувалі. Траплялося ж, що люди й гинуть.
Отже, сушили швиденько унти та годували коней біля одного бараку. В бараці було повно людей — колгоспи відбували трудобов’язок на лісорозробках. А насупроти, через річку — був другий барак. Але там, кажуть, — репресовані, заслані сюди “заключені”… Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далі. Небо було синє, холодне. Скелі стояли, як мури. Ліс занімів на холоді, чорнів нашорошено. А Григорій дивився на той бік. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там — на тім боці — вештався хтось з відрами. В бараці горів вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав: — Аррлов!.. — Єсть, таваріщ карнач! Я слушаю. — Скажі етім девкам… етім шлюхам, пускай живей пілят, я жрать хачу! — Єсть, таваріщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. ілі вас прігласіть?!. Пилка — чирги… чирги…. Небо синє та холодне, і пустеля — пустеля. І раптом на лютім морозі, підпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсім молоденький, журливий дівочий голос, ніжний, степовий, як чайчине ячіння:
…Ой, куди ж, куди, куди
Я тепер попала, —
Замело й малі сліди
Там, де я ступала!..
Чайчине ячіння, — туга безмежная…
А другий голос, такий же юний і журливий, підтримує, горнеться в холоді до першого, як волошка до волошки:
…Там, де я ступала,
Там, де я страждала…
Мати ж моя, мати ж моя, —
Я ж тепер пропала!..
— Адставіть пєсні!!.
І клац-клац закривкою.
Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить — сьогодні ж Святвечір! “Боже мій, Боже! Та чи Ти ж є на небі?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!” А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжі понурі, як мури непрохідні. А нетрі безмежні та чужі, по пояс снігом заметені, непролазні. Та ні доріг, та ні стежок… Та ні рідні, та ні вісток… З тяжким серцем рушав Григорій з цього місця. Ноги стали, як свинцем налиті, а чи то в землю вкопані. Здавалось — він не зрушить їх. Стояв і дивився туди, підсвідомо то знімав гвинтівку, то чіпляв її знову… Вже все було готове до вимаршу, а він не рухався, — мов загіпнотизований, дивився на той бік, у темряву. І ніхто не знав, що відбувалося в нім. Наталчин голос вернув його до дійсності!:
— Ну ж!.. — Вона стояла напроти нього і промовила те “ну ж” сердито, а очі запливли їй при зорях іншим, підозрілим блиском. — От іще!.. Гукай його…
Рушили. Зажебонів, зачиргикав сніг під копитами. Григорій плентався ззаду, а його переслідувало чиргикання пилки та чайчине ячіння, переслідувало довго в тім безконечнім скрипінні снігу.
Не то від того ячіння утікали, не то когось доганяли, — либонь вчорашній день доганяли, ні, Святвечір, — гнались Сірки без віддиху… І догнали!
Буває так, що можна вчорашній день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарів, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здібності та й з конечності, де година чи день не відіграє ніякої ролі, де більше аніж деінде пасує ота примовка:
“Все ніщо в порівнянні з вічністю!” Старий Сірко, далебі, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечір, бо прийшли саме на кутю і на святвечорове поготівля. А може, то стара Сірчиха обчислилася. А може, й ніхто не обчислився, бо ніхто не годен того перевірити тут. В кожнім разі вони не спізнилися і прийшли додому саме якраз. Дома їх чекала гаряче напалена лазня — по-чорному, в хаті кутя на покуті у вівсяному кулі, мрійна лампадка під образами, застелений скатертиною стіл, тиша святвечорова. Як у дитинстві Григорієвому. Спершу вони втрьох парилися в лазні — два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тільки тут уміють париться. Григорій нащо вже дебелий, але не міг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сірком. Вони пороздягалися ще в хаті, забрали березові віники, мило й мочалку — і так, в самих валянках та дохах наопашки, пішли крізь 50-ступневий мороз до лазні. А лазня була від хати метрів за 150, над замерзлою річкою. Така собі комірчина, а посередині піч з дикого каменю, а в ній — казан. Попри стіну широка полиця вгорі. Розпечене каміння дихало вогнем. Старий Сірко з сипом взялися з ентузіазмом до процедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, інквізицією. Вони лили воду на розпечене каміння і такої пари напустили, що не продихнеш. І в тій задушливій парі сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тоді залазили під стелю на полицю і періщили один одного березовими віниками, періщили люто. Обливались крижаною водою, а тоді знову майже окропом. Терли шкіру мочалками, як наждаком, — дерли її. І знову періщили віниками. А тоді з гиком червоні вибігали на сніг і в сумерку качалися по снігу, гуляли в сніжки, як дітлахи, — батько з сином! І знову залазили на полицю та додавали березової каші. Отак баняться!!!
Григорій дивився на них і сміявся:
— Нічого, звикну й я до цього.
А тим часом він і так добре побанився, не вдаючись до тієї страшної екзекуції, і почувався так, ніби змив усі гріхи з себе. Все змив.
Не зміг тільки однієї речі змити — бо то було на серці: поцілунку отого свого злодійського. Та ще не зміг змити отого: “Ой, куди, куди, куди я тепер попала…” ячіння чайчиного і туги від нього на серці глибокої.
Святкували Різдво. Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками.
Рано-вранці, ще вдосвіта, щось застукало в двері.
— Пустіть віршувати! — почулось з сіней. Мати озвалась від печі:
— Ідіть.
Двері відчинилися, і до хати увійшов святково виряджений віршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся і почав старовинно-старовинної, такої, що Григорій ніколи й не чув, віршівки, мистецьки складеної: — Христос народився, щоб мир звеселився. Після Адамового гріха родився в Віфлеємі, та в стайні, не в домі, — от дивина яка! Зірка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Віфлеем, там стала, де вже сама знала — освітила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, — на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пішли. А янголи святії, крилатії, чуднії та так же лепська співали, що ми родились та й поженились, а далебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, — отже, й вони Христа впізнали, ще й на колінка впали — і дишуть на нього, бо знають, на кого. А триї царі принесли Христу дари із Востока, — тут їх поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: “Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак”. Іцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: “Сідайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав”. Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи… Царі як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, вві сні царям шепнув: “Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово йому дали — ще раз побувати і всії новини переказати”. Царі схопились, перехрестились, наліво повернули та й додому чкурнули…” Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Григорій слухав його з величезним дивом. Багато він чув віршівок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потім Григорій удень вивчив її, ту віршівку, всю, особливо йому сподобався кінець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Ірода за те, що він маленьких дітей повбивав: “…Бог посилає пару, на Ірода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленіло, попід носом почорніло, немов у пса під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотів хліба їсти — пропав безвісти, немов у ярмарку собака…”
Віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому віршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Різдво — не Різдво.
По тому Сірки один одного поздоровляли… Тоді сідали до столу — пили, гуляли… Потім відпочивали… А вже в обід добре гуляли, як належить. Скільки тії наливки та медової попили!
А увечері приходили колядники: Наталка, в гарному дівочому убранні, якого ще не бачив Григорій у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачі, над чолом волосся перетяте блакитною стрічкою; Грицько у своїй святковій парубоцькій одежі; а назверх у обох накинені оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли в блискітках снігу…
Колядували. Почали вдвох, а кінчили всі гуртом, бо таки цілий день пили добре. Навіть Наталка, що ніколи горілки в рот не брала, сьогодні випила аж три чарки: за матір, за батька і за всіх, — і була рожева, як маків цвіт.
Григорій теж колядував. Співав. Почав свята весело, та…
Помалу напосілася туга. Чорна туга. Чи то від горілки, чи від чого іншого, — ніби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата… Ще там, у тайзі, якось забував про все. А тут, в цім святковім дозвіллі, звільнена думка почала бунтуватись і так само почало бунтуватись серце, мов в залізнім капкані защіпнуте. Він не знав, де і до чого себе прикласти і де тую тугу втопити, і що з тією головою зробити, — відчував, як на карку тій голові мулько. На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди… Він би вже тепер з цілковитою апатією і байдужістю поліз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє він уже не вірив, — все життя йому — нині, завтра і на майбутнє — поламане і попсоване непоправно, його вовче життя… Не поламана лишилась тільки воля та жадоба щастя, але гай-гай — в тім-то вся й колізія: між жадобою та неможливістю. Чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому тому темному своєму невідомому, — вийти просто грудьми, і чорт по ньому до всьому! Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, — взяла охота зробити зухвалий рейд, — побавитись з долею в піжмурки.
Розділ десятий
РЕЙД НА ХАБАРОВСЬК
На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.
“Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати — воно здасться! А головне з тією охотінспекцією дозволи на нарізну зброю оформити наново, і найперше — на трилінійну гвинтівку…” — все це мав проробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився за помічника, — йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той заборонений для нього світ. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило — пограти в піжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самій своїй долі, перевірить її. Або-або…
Власне, двох “або” не могло бути. Було лише одне “або”, після якого йшла чорна порожнеча. Знав це.
І воно замалим так і не вийшло…
Два Грицьки посідлали коні — гнідого й буланого, — приторочили мішки з хутором, з вівсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе і вибралися. “Як на сватання”, — кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопців заздрісне, що дійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, — таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чудо мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй уніформі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підперезані набійницями, а назверх — пишні оленячі дохи до п’ят з величезними одкладними ковнірами; на головах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий, — але обидва красені, ніби від одної мами. Два молодих королевичі, два богатирі… “Два ведмеді!” Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней — і гайда. Тільки й бачили…
До залізниці — до станції Лазо — їхали верхи, їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпростець, по хащах та бур’янищах. А їдучи, знічев’я стріляли по тих бур’янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, — вони вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, — ховатися в сніг.
В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни — фазан — дивно пристосувався до цього суворого краю: — жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими масами, навчившись переборювати п’ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук — тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений спеціально, далебі.
То була для хлопців цікава розвага.
— Набоїв не шкодувати, — радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії дичини. Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір — тільки півнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, — летів так вгору метрів з 30. А тоді робив кут — і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір’я. Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.
До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок — десятків зо два. Позв’язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.
Кілометрів за п’ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом — празникове, — і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі…
Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, — чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити — базу.
Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.
Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, — гостили його у нього ж, — напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам’ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).
І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам’яна) та співав своїм диким фальцетом: “Розпрягайте, хлопці, коні…” — єдиної “рюської” пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї. Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п’яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить… Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу. Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун! Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ “соцбудівництва”, словом — світ “заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране”. ЕКСПРЕС, “которий возіт дрова і лес”
Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1” Негорелов — Владивосток, і поштовий “И-41” — Владивосток — Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм — по блату. А так як наші обидва Грицьки були не “відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.
Таких “невідповідальних” було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, “ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”, — як жартував хтось весело і воднораз саркастично.
Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд “Нумер 97” — Владивосток — Москва. Щось подібне може існувати лише тут — в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць “необ’ятної многонаціональної Родіни”:
Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західрий Сибір і на цілий СРСР “експрес”.
Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, — підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.
Довжелезний — вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових — всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, “експрес” той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…
Е к с п р е с!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах.
Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражіння, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді. — За мною! — спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши яких, пропадеш ні за понюшку тютюну. — За мною, разом!!. І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група — вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю — кілька осіб — враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, — не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків — згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!
А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж — то було не до переведення, і їх піхто й ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, — поїзд ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім “експресі” можлива була лише в теорії. Квитки були обов’язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж — далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.
Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми — і то завжди, — що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.
У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, — Грицеві, наприклад, не греба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі. Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, — аж но ребра в людей тріщали, — рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно. З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським… І ще й хтось кричав — “Най би тя шляк трафив”, — нагадуючи про далеке Поділля… Ба, — тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток — Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”. Хтось розповідав про Сахалін — “будь він трижди Богом проклятий!” — куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що їздили на “дальстрой — будь він розстопроклятий!” — слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.
Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!
“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля — в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”
— Заробили… хоч ти з мосту та в воду!
Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце — нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого. .
В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:
— Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі… Голівка в тебе болить?.. Боже мій! Ну, ластівочко ж… — і враз з люттю божевільною, розпучливою: — Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. — і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:
— І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували — добре співали, м’яко стелили, щедро мастили, а законтрактували — мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!
В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі — чи то з досади, а чи зі смутку: — Ой, де б я, де б я Із досадоньки пішла? Ой, де б я, де б я Цей деньочок провела?..
Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням..
— Ой, та й піду я у вишневий садочок,
Ой, та й зірву я горіховий листочок…
— …І вирвали з коренем… — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак викинули всіх на сніг — з манюнькими дітками… Боже мій!.. “Куркуль”, — кажуть… Мати на Печорі померла… А нас — п’ятьох синів — по світах позагеттю майнули… Трьох в “Сєвлаг” засадили… Ну, добре!!. — рип-рип зубами…
— … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… — тяг дівочий голос.
— … В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме — “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.
— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?..
— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!
— Ба… — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..
— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.
— …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:
— Ой, та й пошлю я
в славний город Пол-та-ву…
— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники — розкуркулені, то так…
Другий парубоцький понуро, наче про себе:
— І напиши йому привєт… в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. — заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.
Дівчина притихла, а потім насмішкувато:
— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?
— “З попів, з попів”, — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:
— Ой, а хто буде той листок читати,
Та той буде всю досадоньку знати…
— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…
Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати — ціла ота трагедія його народу — навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки. Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи. А журливий голос, як материнка в полі під вітром: — Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… — гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією. Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах. На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками. — НКВД!.. — прошелестіло вагоном. Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах. Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень — виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру. Григорій засміявся про себе: “Раз!..” — цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів — головам сільрад та директорам золотих копалень. Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого їм треба.
Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:
— Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся — трам-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:
— Ой, Джан, — ой, Джанкої,
Ой, Джанкої — папи мої,
Ой, Джанкой — і — Джан —
Б і р о б і д ж я н!..
Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув
— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат… Ех, ти-и!..
Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:
— Колима ти, Колима, —
Новая планета:
Двєнадцать мєсяцев зіма,
Астальное — лєто…
А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, — ось-ось погасне… Ось-ось…
Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…
Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.
На станції Красная Речка “експрес” зупинився, десі на грець його зна якій лінії, серед моря товарових ваго нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…
Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч.
У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат… Етап !!!
З другого боку “експресу” стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через “експрес” до другого етапу: — Здорово земляки!… — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!. — В “Дальлаг”, а вас? — В “Сєвлаг”!… Ха-ха-ха! Людп висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!? Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині — ще один етап, тільки без конвоя. — Глянь глянь… Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні “експресу”, припадаючи до вікна. — І по той бік і по цей бік!.. — Ото тутешні, — бурчав той, що співав “Джанкоя”. — Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі, — все наш брат, “враг народа”! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші “враги”. Люди в “експресі” повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя. — Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?! А земляки махали один одному руками з заґратованих віконечок, втискали в грати білі, як смерть, обличчя і пряли очима… І сміялись… Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.
Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.
Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефістофельський сміх стояв, як привид у фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи, І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший “експрес”, ні, — ковчег горя проклять і сліз материнських.
Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то вистукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?.. Вимучені люди вже спали, похилившись одне на одного. “Експрес” стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревів до них із скреготом, — та вже не в силі був їх розбудити. Лише ячіло мале диїя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже… Та не спав ще Григорій — думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву голову. Надворі помалу сіріло.
ХАБАРОВСЬК
Смішні й печальні походеньки Туман стояв од морозу. Туман дрібнюсіньких блискучих пилинок іскрився на вранішньому сонці. П’ятдесятиступневий мороз біг шпарко по пішоходах, по нулицях і рипів-дзвенів, заливався на всі голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи. Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, тупотіло, хлопало рукавицями і волохатими од інею віями. Згромаджені на горбах будинки середмістя, підносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усіх димарів, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавів — кораблів фантастичного флоту — згромадились в порту і розпалювали печі, готуючись до вимаршу в невідомі рейси. А чи згубили маршрути, збились в тумані, і згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, і димлять, і хукають в небо. Ні, пливуть, пливуть!.. Похилені стовпи диму злягли в один бік — цілий ліс рухливих димових стовпів, — пливуть!..
І так само диміли коні, люди, пси, випускаючи клубки білої пари, що тут же на них осідала інеєм. Диміло все. І рипіло, чиргикало, квапилось.
Хабаровськ — столиця цілого Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.
Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пішоходами бігли, поховавши носи в ковніри й натискаючись одне на одного, аборигени столиці — службовці, робітники, військові, — росіяни, українці, китайці, корейці… Військові з течками і цивільні з військовими планшетками та шкіряними військовими сумками через плече…
Дудніли авто, ляскаючи ланцюгами, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, — то десь приїхали гольди до столиці. Рогаті миршаві олені й гостровухі миршаві пси та екзотично вбрані низенькі гольдячки, що сиділи на нартах, привертали уваги хабаровців. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цієї столиці, в ній дуже мало старожильців, а все — рухливе населення, постійно змінне. Воно рухається так, як вода в Амурі: припливає і одпливає, — не затримується. Приїздить добровільно і з примусу — за партійними та профспілчанськими зобов’язаннями — і, не витримавши умов суворого краю, утікає геть, ризикуючи з усіх пільг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак хапне екзотики і втікає назад, розповідати там, вдома, “у самовара”, як пікантний додаток до тії ідилії всесоюзного міщанства, — дива про химерний край, про чудеса найчудесніші.
Олені апатично тягли нарти, а разом з ними і юрбу роззяв.
У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного течка і спеціально приладовані бляшані банячки на обід. Не дарма про це місто загадують загадку: “Три гори, три діри і сто тисяч кастрюль та портфелів — що то буде? Хабаровськ!” Проте Григорієві це місто сподобалось, — воно дуже нагадувало Київ. Скований кригою і вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри гору. Від Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними будинками. Вона була коротка, але європейська. Замалим не Хрещатик. Деякі будинки були дуже гарні, п’яти-шестиповерхові і модерної архітектури. Низка будівель саме будувалась — стояли високі риштовання, що ось-ось розпадуться, розлущаться, і з них, як з горіха, вилупляться імпозантні споруди. Вже з самих риштовань пробивався претензійний розмах будівничого, що замірився на високу скалу. В місті була, либонь, житлова криза, — на руїнах колишньої церкви стояли величезні брезентові намети, мов колосальні киргизькі юрти, і там жили якісь люди; це там, зразу біля Амуру, і це на 50-ступневому морозі… Хлопці оглядали розкішні вітрини гастроному з усіма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станіолі і без станіолю. Оглядали вітрини крамниці “Динамо” — спортивного товариства — з усім причандаллям для фізкультури і спорту та для полювання, — прекрасні ноиенькі дубельтівки, гільзи всіх калібрів, набійницькі, біноклі і всяке начиння мисливське — від барклаїв до обжимок включно. Все для полювання! Так ніби тут мали екіпіруватися всі оті аматори екзотики — новітні Пржевальські та Міклухи-Маклаї в дешевому масовому виданні, як ширпотреб.
В крамниці “Госспірту” був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся:
— І досі не знав, що то були такі пияки! Воїстину буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупинясться!
Так вони знічев’я оглядали місто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрібен був пункт “Дальзаготхутро”. Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собі і роздивлялись… А юрба оглядала їх.
Відколи вони з’явилися на центральній вулиці, екзотичні олені з гольдячками потерпіли поразку, зблідли, — їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височів так романтично на обрію, що про нього розповідають легенди в Хабаровську і що на нім ніхто з хабаровців так і не бував. Особливо вертіли головами дівчата і старші панни. Деякі навіть зачіпали їх, ідучи назустріч а чи минаючії, — та скалила око, а інша говорила зумисне голосно подрузі якісь дурниці на їхню адресу і сміялась.
Розчервонілі на морозі дівочі обличчя пашіли вогнем, молодістю і безжурною сміливістю. І взагалі… Чудні ці хабаровці, — так ніби всі знайомі межи собою, всі запанібрата. Якесь дівчисько — течка, книжки під пахвою — зупинилося проти хлопців і, витріщивши очі їй пританцьовуючи, безцеремонне оглядало їх з ніг до голови, а тоді: — Хлопці! Скажіть мені на милість, де ви купили і де б я могла собі купити отакі от штуки? — тицьнула туфелькою в галоші в Григорієву волохату ведмежу лапу — в розцяцькований унт. — Бо хай йому чорт, цьому морозові. От у нас, в Одесі!!. Григорій запропонував свої, сам почуваючи, що ніби він десь знайомий уже з цією “от у нас, в Одесі!”, ніби це вони приїхали сюди разом, чи що. А та, “в Одесі”, була веселою, балакучою дівчиною. Вона — “хетагуровка”, ентузіастка, що загналась в одніх панчішках просто з благословенної сонячної Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК. Унтів хлопців не могли продати, лише Гриць домовився з дівчиною, що він конче продасть їй, але вдома, і спеціально дівочі, чудесні унти, хай лишень приїде… І розповів їй кудою йти і як повертати… Дівчина раділа і обіцяла зайти: “Неодмінно, неодмінно! Бо їй так треба отаке-е…” А Григорій сміявся. Дівчина, що була почала з ними розмову російською мовою та й зразу перейшла на українську, як тільки почула Грицеву мову, що, до речі, не міг втнути російською ні слова правильно, тішилась: “Земляки!.. Боже мій!..” Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, і дівчина обіцяла неодмінно зайти. Аж Григорій з жалем мусив висвітлити справу, як воно стоїть з тією географією Дівчина зайшла реготом і турнула Гриця в груди: — Чортів ведмідь!.. — Правильно… Чого це всі дівчата звуть нас ведмедями? — здивувався Гриць до Григорія. — Цебто Наталка, і Марійка, і ось це… — Тобто яке “це”? Гриць подивився на дівчину, що стрибала, як горобець на прутику, і засміявся. А те “це” виявилось інженером-хіміком. Приїхало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозі і сяяло молодістю, здоров’ям, невичерпаною енергією з рожевого обличчя і великих карих очей. — …Тут нас повен Хабаровськ отаких — тобто приїжджих. Тут всі приїжджі, — “двадцятип’ятитисячники”, “хетагуровки”, Червона Армія, що тут зветься ОКДВА, відряджені, контрактовані, інженери і так службовці… Всі отак мерзнемо, і всі ніби земляки чи знайомі. Смішний народ! Смішне місто!.. Смішний цей край ДВК!.. Дійсно смішний, аж плакать хочеться!
Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі. “І що б було взяти які-небудь дівчачі на всяк випадок!..”), але дівчина стала їм в пригоді, — розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.
На розі Карла Маркса і Плюснінки вони розсталися. Дівчина ще стрибала на розі і показувала рукою, кричала щось, — корегувала їхній маршрут.
Григорій, озирнувшись, помахав рукою і пригадав оте:
“Запорожець, матінко, запорожець,
Вивів мене босую на морозець!..”
Далебі! Та ще на такий морозець! Сміючись, плюнув високо вгору і спостерігав, поки долетіло додолу — готова крижинка. І в той же час не було так холодно, як хтось собі думає. То є дивна річ. В інших краях при багато меншому морозі, але при великій вогкості повітря людина відчуває холод значно прикріше. А тут — тихе і сухе, висушене морозом повітря потребувало лише руху, побільше руху — і все в порядку. Але… Власне, різні люди мають різні погляди на холод, різне до нього ставлення. Одне діло — тайожники, а друге — городяни. Мисливець здібний ходити при такім морозі цілий день по сопках та по засніжених долинах в одній лише легенькій ватяній фуфайці і не тільки не мерзнути, а відчувати себе, як у лазні, сходячи потом, і тільки пропотіла фуфайка зовні біліє, беручись інеєм. Гірша справа з городянами, бо то все народ незвичний, наїжджий з інших країв. Але пристосовується. Зумисне звертав увагу на жіночі ноги, і не тому, що така вже хлоп’яча вдача, а з цікавості, як то жінки тут дають собі раду з тим своїм знаряддям зваблювання мужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедія! Елегантні пані і ще елегантніші дівчата ходили в грубезних валянках, в ганчір’яних потворних бурках, що виглядали на ногах, як балони, набиті клоччям і повикривлювані в різні боки, в саморобних ватяних чоботах, взутих в мужеські калоші… Трагедія! І лише зрідка траплялися чи то змушені лихою годиною, а чи опановані “безумством хоробрих” дівчата, що демонстрували свій протест проти узурпації, лишаючись вірні собі до кінця, — вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фільдеперсових панчішках та в фетрових ботах. Лише бігали прудко, так, ніби за ними хто женеться, і мерщій ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапає за литки, як скажений пес, ніби він поставлений на сторожі старосвітської етики. То є дійсно соцзмагання жіночої революційності з реакційною стихією!
Читати “Тигролови” Івана Багряного частина 7
Читати твори Івана Багряного.
