“Щоденник”
(частина 2)Читати “Щоденник” Олександра Довженка 1 частина
9/Х/ [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Як я попав, втікши з полону, до партизанів. Як вони приймали мене, як допитували. Як хотіли вбити, бо їм треба було відходити по болоту, але я впросився. Вони підозрівали, що я шпик. Тиждень по болоту вдень і вночі. Труднощі. Партизанський край. Як легко стати винуватим. Мене приймають. Читають лист Д-ка. Кара зрадниць. Написати з солоним гумором і злом. Все.
Примітка. Отсю сцену, що я вам абсолютно точно і правдиво описав, як очевидець, я пригадував два рази. Вдруге вона видалась мені хоч і не такою правдивою, зате більш неначе художньою. Поскільки піднесена правда є дорожча за звичайну. І красота. А раз я почав уже вам писати, то я теж мушу думати про красоту як персонаж історії. Така красота, кажу, є більша ніж правда, бо вона вміщає в собі і істину і є єдиним учителем життя, то я мушу в виді примітки описати вам точно і другий свій спогад про сю ж таки історію. (Моління про кулю).
Зустріч з націоналістичними бандитами. Бандерівська чума: Веремчук у лісі.
— Вилазьте. Ні. Кидаєм бомби. Будь ласка. Кинули. Веремчук (нрзб) згадує — як трудно йому вбивати людину. Веремчук і гад-націоналіст.
10/Х/ [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Все, що записано в мене про літературу й народ, мусить цілком увійти до роману.
Все, що призначалось для п’єси “Молода кров”, і якщо можна навіть, що написано для п’єси “Міра життя”. Звідти можна взяти діалог Скидана з Верещакою, звичайно, переробивши його по стилю і частково по змісту. “Я страшенно розсердився. Тільки не думайте, що я образив чи побив його. Ні. Навпаки. Я вийняв з кисета два хрести і нагородив його. Йди, кажу, і признавайся”. Дивна річ. Усякий блазень з вічним перцем у руці пнеться показати, що він письменник не селянський. І піколи письменник, щоб ви знали, не стояв так далеко од нас, як от зараз. Переглянути матеріали чернетки до “Міри життя”…
— Коли в якомусь там колгоспі діло дрянь, кажу завжди — шукайте дурня.
— Находять?
— Точно.
— Яка велика роль припала дуракові!
— Себто?
— Велика і страшна.
— А що страшнішого? Дурість і дурість.
— Колись, у приватницькі старі часи, навколо дурості народжувався сміх. А зараз усуспільнений дурак — се вжо соціальне лихо і колективний смуток.
Тому мій лозунг: граждане, увага дуракові! Мій політичний рівень невисокий. І деяких речей я й досі ще не розумію. От тільки не знаю, чому зараз люде так не люблять трудитись? Чому їх треба підганяти газетами! І для чого, скажіть мені, труд розглядається вже як щось виключне? Чого його оголосили ділом честі, доблесті і геройства, коли він сам по собі є просто діло.
Як собі хочете, ну, по-мойому, не треба буть героєм, щоб трудитись. І доблесті особливої не треба. Не слідує так залякувати людей трудом. Труд — штука приємна, радісна. Боже мій, як ото виїдеш було в поле рапанорано. Сонечко сходить, жайворонки співають. (Великий абзац про красу труда). А на геройство не всякий способен. А тепер якось так вийшло, що од доблесті і геройства труда всі тікають по канцеляріях, той у інженери, той у офіцери, а дівки в міліцію. А мені ото, як побачу дівку в міліції, — ну, жить не хочеться, не хочеться з жінкою спати лягать і любити її не хочеться: ще родиться, чого доброго, міліціоперша та й оштрафує.
Ай, біда… А гончара, плотника, критника чи гарного шевця немає, вивелись дощенту … Вже нема ні шевця, ні кравця, ні прикажчика, ні різника — ще тільки завідують чимсь да в кіно. І інтересно, ще я помітив, що в книжках виводити їх можна тільки з красивого боку. А щоб там показать подлеця, жулика, пройдисвіта, трутня, мошенника — боже сохрани. Нема. Колись, кажуть, були. Зараз нема. Увесь реалізм став такий благоприятний до їхнього образу в епосі, що краще я приєднаюсь до нього, та й пошкандибаю собі дальше.
Треба найти форму і відповідне місце для цілого розділу: Кравчина в роботі. Хто робить, хто не робить. Проблема роботи, проблема створення матеріальних цінностей’! проблема паразитаризму. Паразити навколо Кравчини, їх багато. І не біда, що їх багато. Біда, що вони існують, як паразитаризм активний, що об’їдає Кравчину, а ще гірше, що він заважає працювати. Се бюрократизм. Бюрократизм у сільському господарстві. Режисура чи масовка на полі. Творення, творчість чи виконання.
Діти, баби, діди. Що робити? Сторожі, пожарні, конюхи, доярки, свинарки, пастухи, кладовщики, бухгалтери, рахівники, ланкові, заготи, голови, секретарі, продсідателі, завкадри, міліція, птахівництво, пасічники, емтеесівці і т. д. і т. п. Це — робкоп. Можна й так.
Тільки скажіть мені, чому ж не весело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гультіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і наразити! Так хто навколо мене?
Чому я перестав цікавити письменника?
Чому поет вважається відсталим, коли складе якийсь хороший вірш про мене?
Чому дітям моїм учитися важко?
Чому тікають вони з села? Чого розлітаються з нього?
Те, що мене полягло в боях Вітчизняної війни, як нікого, се я знаю, і з цим я мирюся, бо інакше, припустим, і не могло бути. Але чому письменники пишуть про моє життя зараз різні блюзнірські комедійки, для чого затуляють перед світом мою велику і високу правду?
10/Х/1945
Я проведу Кравчину через ад два рази і раз через чистилище. Я не Вергілій, і Кравчина не Данте. Він солдат-піхотинець, не закований в броню перед всесильною зброєю двадцятого віку. Його рятує земля і нове Слово. Через пекельні огні він перейде обпалений і в темних водах Стіксу він потопатиме не раз. Кров грішних і праведних не раз змішається з його кров’ю. Але рай в своїй душі він пронесе чистий, хоч і обпалений на вуглах, закурений димом і в кривавих плямах. І Слово — як краєугольний камінь нових тисячоліть. Ленін.
141Х1 [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
ІІІ
Одна з основних ліній книги — дочка Кравчини, його улюблена дитина Марія. Він шукає її скрізь. Вона в полоні. Він розпитує всіх. Він сперечається з солдатами й офіцерами… Дати його зустріч з нею. Вона погвалтована. Вона плаче. Вона проклинав життя. Вона хоче вмерти. Він благає її жити.
— Вони принизили моє достоїнство людське.
— Голубонько моя, вся війна — приниження достоїнства.
— Я гидка й брудна.
— Ти прекрасна, як оця розбита церква. Як оця руїна. Вопа огидна і прекрасна разом.
— Я понівечена.
— Понівечена вся країна. Чим ти краща за неї?
— Ні в кого не хватило для мене жалю.
— Не жаль нас гнав сюди, а гнів і ненависть.
— Хто мене візьме тепера?
— Якщо пе візьмуть, так хіба тому, що нікому брати. Радій, що не взяла тебе земля. Нас вона прийняла мільйони…
14/Х/ [19]45
Вставити, можливо, “Перемогу”, якщо не цілком, то частинами. Було б здорово зробити так, коли б капітан Кравчина, що вмер у “Перемозі”, був сином того Богдана Кравчини. І перебудувати “Перемогу” треба як главу з його оповідання про смерть сина. Виписати обов’язково, як він на мітингу там, де говорив про Україну, посварився з політкомісаром з-за того, як ставити слово “саме” — попереду чи позаду. “Іди ти к чортовій матері, убога твоя скаредна душа. Хіба не однаково, де воно стоїть. Ти на людей дивись, а не на слова. Хіба ми тут на дипломатичному прийомі чи в президіуми збираємося сісти? Я пе слова бачу, а кров. Ми перед смертю стоїмо. А вмирати я годен за Леніна на всіх мовах — за матір, за предків і потемків, коли вгодпо. Як ви, тату?” — “Істинна правда, синку, аби вмерти достойно і чесно, а хоч перемогти. Людипу прикрашають діла, а не слова. Треба, щоб діло стояло міцно, а слова… що слова! Слово — добро, коли вопо в лиху годину веселить душу товариша, коли воно піднімає її на подвиги чи на добру роботу”. Дак вони тоді подали один одному руку та й кинулись в огонь.
Як поховав Кравчина свого сина, що вони сказали один одному перед смертю. Як перед тим, як умерти, сип попросив поставити його. Тоді я підняв його і держу:
“Що, Василю, бачиш Україну?” — “Бачу, тату”.— “Яка вона?” — “Благословенна, тату. Палаєі”
15/Х/ [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА III
Дві глави.
Зустріч з американцями. Се були [з] Канади і США.
Вони були переважно українці.
Розмова Кравчини з американськими українцями мусить бути блискучою… І не американці, і не свої. Чужі, заграничні… Сервіс теж він зневажав. Гарне, та ж воно не ваше. Воно американське. А в мене хоч і не той, та воно своє.
— У нас є сервіс.
— Ну й що?
Друга.
Кравчина діє проти бандерівців.
Переговори з оточеними бандерівцями. Його послали, можливо, парламентером. Можливо, що там, в каменоломні, де вони були, де їх було застукано, був і один його син.
Як вони не хотіли взнавати один одного чи не показали виду нікому, що впізнали. І син був, може, старшим групи.
Так чи інакше, по довгій і глибокій розмові про історію і про ультиматуми вони всі були знищені. Я нікому не признався. Тяжко мені і соромно, що виродивсь мій рід. Нема в мене гордої вдачі Тараса Бульби. Не став я при всіх, не назвався. Не сказав: що, синку, помогли тобі твої ляхи? Не сказав. Побоявсь, що не повірять та почнуть підозрівати в родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як собаку, і глянувши навіть па його красивий труп, як Тарас отой Бульба на свого зрадника-сина, навіть бровою не повів отакечки, неначе не син він був мій, а падло. Не скоро, вже аж уночі, пішов я в хлів, зарився в солому, затулив шапкою рота та й до-о-вго-довго ридав, приказуючи такі слова, яких уже ніхто тепер і не говорить.
Він діяв і мислив відповідно силі речей. Відступаючи перед ворогом, він ненавидів світ і самого себе. Він кляв своє воєнне щастя. Се не значило, однак, що він не вірив у своє щастя чи вірив у конечне щастя ворога. Ні. Йому просто іноді були недоступні всі складні механізми шляхів управління і планування (планів) щастя, вся складність його шляхів. Наступаючи, він проймався натхненням, він жадав наступу, не дивлячись на велетенські втрати, на кровопролиття жахливі. Одне слово, він був такий, якою була сила речей. Одночасно він був продуктом сієї сили і її чинником.
15/Х/ [19]45
Старший лейтенант. Пробув на війні чотири всі роки. Повернувся з Німеччини.
— Скажи мені, що ти виніс узагалі зі страшного з усього смислу війни? — спитав я його по досить довгій розмові.
— Що виніс? — подумавши, сказав він мені. — Я прийшов до висновку, що в —житті все набагато грубіше, ніж писали нам колись, і говорили, й говорять. — Він одповів на свої якісь складні думки по множеству, напевно, найконкретніших явищ.
— Що скажу? От у всіх письменників у книгах чи статтях: війна — так се сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив ні сліз, ні горя. Все дуже просто. Хлопнули — чоботи геть і в яму зарили, — готово. Ніхто нічого й не думає. Навпаки, весело і повно сміху.
— А люде?
— А я їх не бачив, їх там взагалі нема. Вони виселені.
— А в ямах, у байраках, лісах, льохах? А під час наступу? Ти ж усю республіку пройшов, да не одну, а кілька?
— Да я з людьми не стрічався. Може, й свідомо.
— Друже мій, ти був на війні душевно і фізично сліпий, — сказав я. Мені хотілося додати: “Ти був дрібненький егоїст і боягуз. Ти боявся зустрінутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожній”.
Отсей молодий чоловік тепер хоче і буде творити фільми про війну.
18/Х/ [19]45
КНИГА
Не спав я цілу ніч. Писав.
— Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали ми, що завтра зранку помремо. Загибаєм всі.
Се не було ніяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основі досвіду й характеру приказу. Се знали командири всі і знали ми. Надприродним було те, що ми діяли. І от почали солдати проситися до мене в книгу. “У мене, — кажу, — для себе паперу не стає”.
— Запишіть хоч на один рядок. Що був отут під Сандомиром такий-то…
— Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвідчити за себе?
— Дівку оскорбив. Визволену з неволі.
— Ти?
— Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селі трибуну, і так заворожив, що ніхто не міг сказати з неї того, що думав.
— Дурень, у трибуни своя правда.
— Я перейменовував свій город так часто, що вже й не знаю, звідки я.
— А мене запишіть у партію. Такий-то.
— Записую.
— І мене запишіть. Пишіть, що вмер геройською смертю, більшовиком.
— Всі ми хлопче, тут більшовики. І всі вмремо. Кажи, якщо вже хочеш, щось таке просте, житейське. Може, маєш гріх який чи особливу заслугу. Чим одрізнявся ти од нашого народу.
— Пишіть: великому Сталіну слава. Сержант Горобець.
— Пишу “славу”. Слідуючий.
— Напишіть про… (Запис обривається.)
(до 18/Х1 [1945)
Написати велику главу прагнень. Бажали перед битвою. Юнаки і юначки. А вій записував. Се були найчистіші романтичні душевні програми кращого. Стосувалися вони переважно моральних сфер, проте багато з них носило чисто життьовий характер. Ніби перед смертю прозріли очі на те, що завжди було перед ними і чого вони не бачили. І тепер вони самі дивуються. Один сказав: “Товариші, як же се все просто, я все бачу, я можу сказати всьому світу, як треба жита! Записуйте”. Тарас записував, вдивляючись в юнака, і якимсь одним властивим його лише земляній душі способом відчув, що так говорять перед смертю. Велика туга обхопила Тарасову душу. Невже те-то й те-то, невже ве обніме він уме дівчину, не назове її своїм щастям, не порадується на дітей своїх, не зробиться професором… і т. д. Дійсно, він був убитий.
1. Написати діалог перед смертним боєм.
2. Се може бути окрема новела, може бути розділ “Золотих воріт”.
3. В “Золоті ворота” внести “составителя законов” — солдата років під п’ятдесят з гаком.
//Національний епос — втілення історичної пам’яті народу. Роман мав бути написаний народною мовою. Життя послало нам сюжети незвичайні, їм треба дати художню обробку. Фантастичне змішалося з героїчним. Жорстокість — зі спокоєм і благородством людського духу. Ницість із вірністю. Хихикання і агакання безумців з неухильним сарказмом смілого розуму на шляху до справжньої мети людської революції: до єдності світу в думці і дії. Ідея революційного гуманізму. Революційної героїки.//
КРАВЧИНА
II
СМЕРТЬ ДІВЧИНИ
Дівчина вмирала, дивуючись. Невже отеє і все і І вже смерть? Невже ніхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж іще ніхто не цілував. Я ще не займана. Господи! Товариші! І вже в мене не родиться дитина!.. Вмираю. Людоньки! Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловіки, що намагались підійти до мене, все були такі безстидні, і не так безстидні, як некрасиві. А я так… Мені так хотілося красивого, так хотілося красивого-красивого. Я дівчина. Товариші лікарі, не солдат я. Дівчина. Прощайте…
19/ХІ [19]45
Мені сказав сьогодні Николай Митрофанович Крилов 13 (академік), мій великий приятель:
//— Я відчуваю і знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелі цивілізації, принаймні європейської. Усе, що відбувається в світі, нічого іншого мені не говорить.
— Чи припускаєте ви можливим, як учений, що нашій планеті в цілому загрожує катастрофа від розриву атома?
— Безумовно. За весь час свого існування людина вперше торкнулася явищ космічного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разі, коли я, сидячи в цьому номері готелю, бачитиму, що світ руйнується, я скажу без жалю, що нічого кращого людство не заслужило.//
Довго й багато говорив мені старий. Думки його часом в’язались погано: склероз вже заморозив його прекрасний мозок, але крізь непослідовність думки, сарказм, іронію, часом чудакуватість і крайній скептицизм проривається велика житейська драма видатної людської індивідуальності з величезною ерудицією, гордої й вибагливої. Таких людей зараз нема. Весь стрій його інший. Се дев’ятнадцятий вік Європи. Часом він здається мені персонажем з якоїсь п’єси. Се образ многогранний, багатий, натхненний і… комедійний трохи.
19/ХІ 1945
Аморальні міркування Тараса Кравчини на шляхах війни…
— Господи, хоч би вже мене вбили чи розірвали міною. Голова пухне од думок. І нащо я почав писати, прах його візьми. Ну повірите, не можу вже ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж які погані лізуть в голову, неначе чорт який нашіптує па ухо: пиши, пиши. Ну й пишу. Пишу таку, наприклад, думку, що всяка війна безнравственна в своїй внутрішній основі. Тому і зображати її в книгах як благородство і красу людських вчинків — злочинство й глупота. Війна — дурна. Жорстокість і всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір’я, прославлене тисячоліттями книжної брехні і кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних і достойних пошани тварин, як собака, кінь чи корова.
Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума. Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам’ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, — атомна бомба. Чому всі правителі так ненавидять всіх, хто проти війни принципіально? Тому, що всі вони раби атавістичних інерцій. Попробуйте сказати голосно проти війни — і зразу суд за аморальність. Отже, війна моральна. В Нюрнберзі суд. Тече з Нюрнберга кров, гній, злоба, жорстокість і безпросвітна людська дурість фашистських людожерів. Не придумати кари ні для одного. Посадити. Ні, не карав би я їх. Посадив би голих у великі банки зі спиртом і розставив би банки на всіх майданах європейських столиць на триста літ. На пам’ять і в науку про ідіотизм атавістичного (нрзб).
А судді хто? Американці. Англійці. Хрещені батьки підсудних і до якоїсь міри учні. Мріяли ж вони про знищення людоїдами Росії, України? Про загибель десятків мільйонів наших людей, щоб потім приставити ніж до Гітлерової пельки. Ну, сталося не так трохи. Суд іде.
Готується нова війна. Нові герої, нові сироти, нові каліки, нові злочинці, спасителі.
24/Х/ [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
— Не покладу, каже, оружія! А той собі каже — не положу. Он які були. Ну, що поробиш. Так ми й собі, раз так, то так, будеш уже битися. А що людей набили, як г… Трупом смердить, понас… скрізь, а вошей було! Хіба тепер оце воші!? Де-пе-де тобі частично вошка проповзе, та й та німецька. Я своєї воші давно вже не годував, забув уже й яка вона. Хіба вже десь, видно, після війни полізе. Уже тепера до кінця війни і не побачу. Сім’я в мене є. П’ятеро синів і дочка. Дві дочки. Правда, синів повбивано. Ну, дочка старша не проста. Знаменита дівка на цілий світ.— Він так розповів про її красоту, яка вона була малою, що сльози виступали в усіх на очах. Олеся.
— Героїня?
— Ні. В тилу прославила епоху.
— Чим?
— Не скажу.
— Ну, скажіть.
— Не скажу, догадайтесь самі, чим могла прославити двадцяте століття молода красива вдова, розумна, з середньою освітою?
— Ні.
— Ні.
— Ні.
— Ні.
— Ні.
— Ну, кажіть же, люде добрі. Ніхто не вгадав. Тоді я вам скажу. Вона ходила в ярмі удвох з коровою. В епоху пари, електричества.
Я думаю, що не радіо, не розклад атома, не пеніцілін ї не “літаюча кріпость” найбільші події у світі. Я презираю кріпості і атоми, хай на мене не гнівається Америка. Найбільша подія у світі — моя дочка Олеся з коровою у плузі, її душа і моя нікому і ніколи не простять. Хоча ні, прощу. Нащо мені носити ярмо ще й у серці своєму?
Прийде додому, нап’ється горілки, заспіває — та й “му”. А потім плаче, приказуючи такі слова, яких ще світ не чув і ні одна газета не видруковувала. “Му” та “му”. Моя рідна дівчинка, дочка моя Олеся.
Коли б я був великий художник чи різьбяр, чи коли б я завідував чимось великим, от кому б я створив пам’ятник епохи. Не синам моїм, не героям, що літали попід небесами, кидаючи бомби, не полководцям, що водять нас в бої, не парубійкам полум’яним, що кидались в високім пароксизмі грудьми на кулемети. Ні, я створив би пам’ятник Олесі. Я поставив би її в упряжці, пам’ятник із золота, створений руками великих майстрів. Я повелів би майстрам, перед тим як кувати її постать на вічні наповнюють його щодня духовною їжею в виді різних однакових для всього людства відомостей. Він пожирає ту їжу. Він був просто нерозумною людиною, людиною, так .би мовити, малолітражною розумове. Зате він був слухняний, позитивно слухняний, чесний, завжди готовий до всяких позитивностей, з гарною усмішкою, хоч-не-хоч, як гусак у сажу.
— Е, якби йому дати пару хороших розумних заступників! Хіба ж так би було! Заступники сволочі, — зітхали роками співробітники Торохтія Макогоновича, ненавидячи його заступників.
25/Х/ [19]45
Начальнику і предсідателю кінематографії. Користуючись підготовкою до знімання фільму “Життя в цвіту”, шанобливо повідомляю Вас, що від сього дня я перестаю одержувати заробітну платню. Я прошу Вас, не вбачайте в сьому моєму вчинкові нічого такого, що могло би Вас дратувати, приміром, абощо. Я роблю се не з метою демонстрації чи непослушенства. Навпаки, я хочу сим особливо підкреслити свою лояльність щодо своєї оплати. Але разом з тим я не можу й не думати про якість картини, яку я розпочинаю знімати. До сього часу я розглядав себе як одного з найкращих режисерів кінематографії. Я звик до сієї думки, і вона, певно, помагала мені триматися па високому моральному рівні у виробництві. Зараз же призначена мені місячна плата по третьому розряду щомісячно два рази пригноблює мою свідомість і поселяє в мені сум і зневір’я в своїх здібностях. Тому я для того, аби зберегти свою душу од непотрібних і шкідливих для мого стану натяків па свою творчу неповноцінність, прошу вважити мое прохання, аби я міг спокійно віддаватись владі своїх мрій і не порушувати звичної уяви про свою гідність. Платню за роботу, будьте ласкаві, визначіть мені в якій іншій формі по закінченню фільма, відповідно до його якості.
З пошаною заслуж., лауреат і т. ін. Ол. Довженко
26/Х/ [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
II
Географію роману треба виписати особливо точно, з документальною правдивістю.
Треба описати село, краєвиди, район. Припустим, він з Великого Перевозу або з Шишаків.
Отже, мусить бути описано, як німці під час бою чи відступаючи палили село, як утворилася замість села пустеля.
Ріка. Пригадати бій коло ріки з “Перемоги”.
Озера, сінокоси. Дерева, рослини, трави, все, що росло в полі, як звалося. Зробити ілюстрації і фотографії флори і фауни села. Можна дати також і фотографії вулиць, хат. Людей окремих. Ландшафту. Надати, таким чином, усьому вигляд справжньої і точної документальності.
Таким чином, мій рукопис мусить бути оздоблений не тільки заставками, кінцівками, заглавними літерами, не тільки великою кількістю ілюстрацій, а й фотографіями. Зробити все рукою любовно і досконально, як твір життя. Літопис.
Розподілити книгу, власне її внутрішню основу — характеристику Тараса, па розділи. Кожний розділ, будучи органічно об’єднаним з усіма іншими розділами, мусить мати своє точно визначене спрямування:
Роман — наївний, простий і недотепний.
Роман — розумний, складний і дотепний.
Веселий і безжурний.
Ні, сумний і глибоко замислений.
Добрий і недобрий. Він м’який як віск. Він і твердий як криця.
Мстивий і великодушний.
Лінивий, не лінивий трудяка.
Одне слово, вся повнота народної психології, народного характеру повинна знайти в ньому собі місце, розмежувавшися в належних правдивих пропорціях, відповідних основам українського національного, народного характеру. “Міра життя” може й повинна увійти до епопеї як складова частина другої частини. Тарас Кравчина — Петро Скидан. Може бути і другий варіант: не Петро Скидан, а Мина Нечитайло. Можливо і напевно се буде що краще. Приїзд С. в колгосп остається, звичайно, з послідуючими Тарасовими коментарями. В першу половину, власне па початок третьої частини, епопеї ляже перероблена “Україна в огні”, де Тарас Кравчина — Лаврін Запорожець або Мина Товченик. Очевидно, проте, Запорожець. Далі йде повернення, могутній наступ Червоної Армії. Запорожець— Кравчина їде до армії.
ЙОГО СОН
Сон — форма, спосіб монтажний, композиційний для висловлювання різних цікавих і надзвичайних речей і можливостей нездійсненних. Часом губиться межа між сном і дійсністю.
ЙОГО ЖАЛЬ
Можлива форма ліричних екскурсів. “Як жаль мені, що я не писатель, написав би я тоді книжку чи казку, як одну людину…”
КОМПЛЕКСИ — ЕТИЧНИЙ, МОРАЛЬНИЙ, ЕСТЕТИЧНИЙ
Збагнути все, чим мучився все життя. Основний комплекс пристрасті — етичний.
ЛЮБОВ ДО КРАСИ
“ПОГИБЕЛЬ БОГІВ” Може цілком ввійти до одної з частин. “Перемога”, “Тризна”, “Зачарована Десна”, “Китайський святий”, “У країна в огні”, “Велике товариство”. Пристосувати, переробивши все відповідно до біографій синів і до його власної біографії.
СНИ І ПРИКМЕТИ
Снам, і прикметам, і спостереженням приділити особливу увагу.
МРІЇ І БАЖАННЯ УЯВЛЕННЯ
Він міг уявити себе конем, убитим, повішеним, спаленим, деревом плодовим підрубаним. Він уявляв собі, як піймав Гітлера і як судив його. Зробити велику сцену, велику главу уявленого суду. Суд — це моральний кодекс Кравчини. Кравчина і Гітлер. Кравчина і Гесс. Розмова з Гессом( начальником концтабору). Гессу забажалося, знищивши 2 мільйони людей, побалакати з 2 000 001 жертвою. Се був Кравчина. Через всі “Ворота” і особливо через третю частину проходитиме думка: “Відстала Європа. Передова Азія”. Отже, ми ніби пе відстала Європа, а передова Азія. Європа має палке бажання забути про наші жертви. Хотять забути, не помічати нас. Тому, що ми їм пе подобаємось органічно, вони хотять, аби нас не було в їхній свідомості. Вони витісняють нас в підсвідоме. Тільки політики не забувають про наше існування, загрозливе memento mori, і пильно стоять на сторожі старого європейського світу. Старий світ боїться нас.
ОПИСАТИ БІЙ ПІД ГРАЙВОРОНОМ
1. Артилерія.
2. Танкова атака.
3. Піхотна атака.
4. Женці.
5. Бронебійники біля річки.
6. Дівчата купаються.
7. Переходять річку вбрід
8. Снаряди падають у річку.
9. Сцена в госпіталі (під Харковом).
10. Убита жінка в долині.
11. Жінка плаче в госпіталі там те.
12. Біля кіп цілуються та ін.
13. Несуть на носилках для гною полоненого пораненого чорта.
14. Мимо везуть померлу матір дітей.//
Описати хату Кравчини з ілюстраціями і фотографіями. Фотографії богів, святих і великих людей. Піл, піч, долівка земляна, помийниця, сіни, двір в натуральному вигляді, бувший двір з непотрібними хлівами, клунею, повіткою. Вбиральня, як дикий і непристойний (нрзб). Вбиральня на свіжому повітрі. Колодязь. Вода. Страва. Взагалі харч. Ікони. Боги. Як при німцях відновлювали церкву в селі. Як художники писали з Кравчини апостола і як се признати було йому… (нрзб). Правда про релігію. “Загибель богів”. Як, проте, служили в церкві, що була перероблена га крамницю промкооперації. І як нічого з сього не вийшло. У богів пе вірили, проте тримали їх на покуті для краси і для всякого случаю.
301Х1 [19]45
Ранок пройшов у роботі з Чинир’яном над текстом вірменської картини, яку я роблю… Вдень провів бесіду з братом Героя Радянського Союзу Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справі можливого створення сценарію про брата героя. Зараз іду до Рошаля і Строєвої обідати. Вітер і холод надворі. Болить серце, і нерви напружені до краю. Невесело мені. Смуток оволодіває моєю душею. І тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю про Україну. Ніщо пе долітає до мене.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Листопад 1945 р.
III
Людина родиться для щастя й для радості, і бореться вона і діє во ім’я щастя. І розцвітає людина в щасті, а не в журбі, в світлі, а не в темряві й незнайстві, в сім’ї, а не в розлущ, і ніколи не в неволі. Самотність людині потрібна в свій час і в своїй мірі. Руїни обурливо огидні. Вони пригноблюють душі, і в них не хочу я шукати красу. Народ не бачить краси в руїнах. Пробував заспівати на руїнах веселу пісню. І замовк. Благородні руїни? Не знаю. Я знаю жалюгідні руїни.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Листопад 1945 р.
III
Доля моя! Світе мій великий! Благословляю вас, що не впіймали ви мене. Що не дали мені в руки ні меча, ні клейнода, ні печаті, ні заборонного статуту. Що звільнили ви мене од тягаря управління чи його видимості, що не дали в мої руки скрижалів законів людських, не примусили забороняти, гнати, не терпіти, розлучати. Що ношу я царство свободи в своєму серці. Що можу думати неухильно тільки про велике і піднімати природу до самого себе, аби вона відображала мою душу. Що можу радуватися малому, і сорадуватися одверто, і жаліти вільно, знаючи, що тільки через повноту й свободу жалості людина остається людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законів людських! Що можу простити стільки, скільки не дано простити ні одному цареві. Я прощаю многих, многих. Я суджу в своєму душевному трибуналі за живими законами народного лиха і прощаю…
Листопад [19]45 p.
Розмова солдат про Е.
— Коли читаю я його чи слухаю, як хтось читає, чомусь так жаль мені його стає.
— А чом?
— Скільки в цім ненависті. Подумать, отака безодня.
— І де вона в ньому береться. Тяжка і пристрасна душа. У ненависті, як у корості.
— Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його отруйного чуття — знаряддя.
— І я так думаю. Не вірить він в наш гнів і розум, в нашу свідомість історичного часу. І по жаліє серця нашого, що, так одстукавши боїв чотириста аж до Берліна, мусить, якщо не перестане битись, знайти в собі ще сили для життя, для товариства…
— Для милої, браття мої, і для творення потомства. Немає в нього жалості до нас живих. Є тільки крик по мертвих. Тому й но хочу я його читать. Досить з мене мого гніву і всіх картин, що бачу вже чотири роки і сам творю обов’язок кривавий.
— Не надавайте значення. Хай пише. Нам воно нічого, а німців дражнить…
4/ХІ/ [19]45
Я абсолютно перекопаний, що зараз я вступив в найважливіший період свого життя, себто що зараз моя творча вартість, що все те, що я ношу в собі, все, що продумав, перетворив в образи, сформував у мислі, — є найбільше від усього, що я зробив по сей день. Мені зараз потрібно тільки одне — десять років повної фізичної сили, ясності мозку, бездоганності серця. І я сього не матиму. Мені часто здасться, що я скоро помру. Серце, мов ворог, турбує мене і пригноблює, роблячись часом таким важким, що я падаю, і то мені мало. Мене ніби тягне вже в небуття. І я вмру, не здійснений в самому головному — у книзі, що її хотів б її я оставити народу, одну-єдину книгу. Я знаю — її нікому там зараз написати. І се особливо гфигпоблює мене. Як жаль мені себе, що так мій день повечорів і сонце моє зайшло, не встиг і оглянутись.
6/ХІ/ 1945
П’ятнадцять літ обробляв я свою чи, сказати б, громадську ниву. Не жалів ні сили, ні часу. Не знав часом свят і навіть недосипаючи ночей. Все думав, як би краще знять врожай. 1 в мене родило. Був добрий хліб на ‘моєму полі, були яблука в сяду і мед на радість усім, хто їв, хто хотів їсти. Один лише раз не вийшов у мене врожай. Не так якось виорав, не те посіяв чи молитву не ту прочитав, і боліла до того ж вельми голова і серце. Тоді прийшли на мою политу марним потом ниву недобрі люде, серед зів’ялого саду поставили наспіх збиту трибуну, подібну до ешафота, і, прикриваючи свій сором, а хто не сором, а недобрість чи пустоту свою, кричали голосно: — Ось він! П’ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав наші памороки красотою труда свого. Але нам пощастило нарешті. На шістнадцятому році він викрив своє справжнє лице. Розіпніть його, розіпніть його! Ненавидьте, зневажайте! Іменем великого бога, отця панюго, — розіпніть його. Не своїм іменем, бо в нас його нема, іменем соратника… Тоді я мовчки впав і вмер…
9/ХІ/ [19]45
Ми єдипа в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово “інтелігент” звучало (колись) як зневажливе слово. У пас було заведено поняття “гнилий інтелігент”. А між тим інтелігент ніколи не був у пас гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим. Гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно смердючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає. Сьогодні інтелігенція “завоювала” собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше. Люби се слово, хай буде воно твоїм символом — людинаінтелігент, бо не може бути радості життя сьогодні у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена, які б високі слова не написала па кам’яних скрижалях рука великих інтелігентів Маркса, Енгельса і Леніна.
1/ХІ/ [19]45
“ЗОЛОТІ ВОРОТА”
II
Все переходить, міняється. Все тече. Повинуючись закону гідростатики, Тарас Кравчина прийняв форму того сосуда, в який його влили. Правда, при вливанні чимало розхлюпалось, да і влившись, і розташувавшись всіма своїми молекулами паралельно стінкам сосуда, він довго ще смердів старою попередньою посудиною приватництва, власної думки тощо. Деякі його молекули, наприклад, довго ще базікали казна-що, деякі вірили в бога, а деякі, та що й казати, хотіли б збільшити трохи присадибну ділянку, — одним словом, вещество, з якого складався Тарас Кравчина, було неоднорідне. На чому сходились, правда, усі його молекули — на фашистах. Він ненавидів їх всім своїм єством.
15/ХІІ/ 1945
РАБСТВО (ТЕМА СЦЕНАРІЮ)
1. Люде, пошуки першого класу. Цвіт людського мозку — знання.
2. Війна охоплює всесвіт. Не хватило уяви у вчених. Вистачило на все: на електрони, позитрони, нейтрони. Пронизали пайтоншим аналізом доскональним мікронні всесвіти, проникли в тайни мікрокосму. І… стали.
3. Що робити? Ступати останній крок чи ні? Сказати слово — хай буде атомна бомба? Чи не сказати? В отсей роковий для історії землі момент великим ученим не прийшло на допомогу серце. Воно було глухе. Вони були духовно вбогі люде. Вони були позбавлені уяви, голосу, серця, чулості душевної. Вони були раби своїх винаходів. Слово було сказане.
4. Перед сим сперечалися дома. І все-таки мислили вони не па висоті свого винаходу, як слуги капіталу.
5. Бомба була випробувана. Резонанс всесвітній. Всесвітпі наслідки. Тільки вони вже не знали їх. Ніхто їм не рукоплескав. Не осаждали їх журналісти. Не знімали кінооператори.
Якимсь педобрим вітром повіяло по світу.
6. Вони були замкнені. Їх розлучили з рідними, з дітьми, з усім світом, їх стерегли в пишних тюрмах як соціальне небезпечних людей, якими вони справді вже стали, доторкнувшись до космічних сфер.
7. Твір їхнього духовного генія дістався злочинцям, жорстоким і дурігим правителям, що перебували по горло в атавізмі.
8. Вони знищили цивілізацію. Чи, може, й усю землю.
21/ХІ/ [19]46
Суд над фашистськими фюрерами є найстрашніший і найзловісніший процес, який будь-коли відбувався в історії людства. До такого дикого занепаду людство ще не доходило. Під час війни ми всі міряли події боями, пожежами, звірствами чи проявами інших ганебних блюзнірств з боку німців… І тільки зараз па процесі в Нюрнберзі виявляється, виникає з-понад усіх масштабів звірювань, нещастя, мук і страждань, з усього, що творилося в Європі і по всьому світі, з усього, що творилося в Німеччині, тільки зараз постає на цілий свій зріст справжня картина фашизму, справжня суть світової трагедії… Потрібні антиподи Гітлера, нові світлі німецькі генії, і не один, а много, які б осяяли людство чистим промінням такої незміримо високої творчості, такої радості і чистоти, яка могла б заповнити всі бездонні провалля зла, що вчинив народ німецький світові, родивши Гітлера. Чи вистачить у німецької нації сили на такий зліт? Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множеств! мільйонів, рятуючи себе й стару Європу.
27/ХІ/ [19]45
Тімірязєв, Мічурін, Ушаков… Особливість великих людей полягає, очевидно, в тому, що, викопуючії історичну задачу своєї державної системи, вони переростали задачу і в момент переростання входили тим самим в конфлікт з системою.
281ХІІ [19]45
Треба мати залізні нерви, кам’яну душу і серце раба, аби витримати те, що робив я сьогодні. Сьогодні у мене дома засідали: я, С., А. і С. Розробляли план і зміст поправок до сценарію “Жизнь в цвету” згідно з вимогами N. Нема сил писати, що се було за засідання. Жива картина, достойна пера Гоголя, Щедріна, Свіфта. Се був живий документальний Сатирикон Крокодилович. Саме жахливе в тому, що і С., і С., і А., який, до речі, увесь час мовчав, — що всі вони культурні і розумні люде і всі знають, що творять абсурд і не можуть не творити. Нема у них своєї волі, думки, смаку, гідності, не повинно бути. Які тут можуть бути розмови про мистецтво?.. Не пройшло мені даром засідання. Трапився напівудар. Припадок важкий і довгий серця в якійсь новій формі з головним болем і памороченням голови. Страшно мені. Невже я вже не робітник мистецтва? Невже я інвалід? Невже я напередодні смерті чи нещасного убогого каліцтва, нікому не потрібний? Зайвий? У вовчому царстві кінопотвор?
[1945 рік]
Описувати треба красиві діла, розумні розмови людські, а не оці от неприродні вигуки, да руїни, да головешки чи смердючі трупи. Написали б щось, як вірно любили одне одного, та про що гарно думали, та що треба знати, аби краще на світі жити. Да як, приміром, чоловік щось там любить, чи чогось уміє добре, чи як воює невтомно і щедро, думаючи. А ви все пишете — убив та вбив, та спалив, та засмажив, повісив, та ще вбив так да сяк. Да все лайки, да крики, да прокльони.
— Еге, щось протиприродне, одне слово.
— Ми ж самі бачимо, нащо його писати.
— І чому ее так, що, аби попасти в письмо, треба вбитися, спалитися чи повіситись?
— Напишіть нам щось веселе, смішне.
— Так над чим же сміятись, дозвольте?
— Ну, посмійтесь хоч паді мною, як я і Устя запрягаємось у плуг і оремо, як корови. Да щоб пе плакати, мукаєм або сміємось самі одна з одної.
(1945)
— …Я не розумію, чого ви хочете од мене?
— Любові, ось чого. Чогось веселого, смішного, доброго. Радості треба, а ви лякаєте. Зроблено так багато зла, що вже помстою його не затулиш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму.
— Глупості ти говориш. Не слухайте його. Пишіть усе, що бачите, — весь жах, весь бруд, всі нелюдські жертви і страждання. Хай знає людство. Хай пожаліє нас!
— Хто сміє пас жаліть?
46 рік
1/1 [19]46
В усіх моїх творах є сцепи прощання. Прощаються чоловіки з жінками, сипи з батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють ридання, оглядаючись на рідну хату в останній наче раз. Є, треба думати, щось глибоко національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею народу. Прощальні пісні… Розлука — се наша мачуха. Оселилась вона давнодавно в нашій хаті, і нікому й ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не вкрасти. Основний мотив пісень народних наших — смуток. Се мотив розлуки…
2/1 [19]46
Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди… Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
5/1 1946
Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі, великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу. Се парадокс, один з найбільших в історії людства. Бо: війна — дурна. Жорстокість і дурість, одягшися в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвам, себто тому, чим людира одрізняеться од тварин. Освячують сей критиничний акт невмирущим твердженням: коли стріляють гармати, музи мовчать. І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового гвалту возводиться в ранг — мистецтво війни! Воєнне мистецтво! Воно таке ж мистецтво, як шизофренія. Чому правителі ненавидять пацифізм завжди і особливо напередодні сказу? Тому, що всі вони по суті своїй — раби глибоких атавістичних інерцій, на яких базується й процвітає вся сила й природа їх влади. Гляньте на Землю. Вона вкрита пам’ятниками вбивцям і їхнім коням у багато, багато більшій мірі, ніж їх антиподам. І ще одне: всі пам’ятники антиподам вбивць і мучителів дешевенькі.
15/1 [19]46
…А вчора мені снилося, неначе мене обнімав і цілував Станіславський-небіжчик, з яким я персонально і не був знайомий за його життя. Пишу. Поглиблюю Мічуріна. Паморочиться в голові І серце болить-болить.
20/1 [19]46
Починав гриміти “Молода гвардія” О. Фадеева. Читають по радіо, по школах, друкують. Автора обирають до Верховної Ради Союзу РСР. І я радий його успіху, ніби се є мій власний успіх. Радий і вдоволений, що вистачило сил і наполегливості у Саші піднести такий великий труд. Радий, що втихомиряться літературні парвеню, що вже намагалися здавати його в архів… Фадеев крупний талант, і Фадеев справжній комуніст, і за се я завжди шанував його, при всіх його невдачах, довгих простоях. Починається його друге народження — зрілий вік. Якщо не встрягне друг мій знову в Удеге, що одняло в нього стільки сили й часу, створить безумовно щось значне і велике. Щасти йому, доле!
20/ ІІ [19]46
Сьогодні закінчив “Життя в цвіту” — літературний і режисерський. Ні над чим ще так багато не працював. Тепер мені треба забути все і писати далі. Проте ні. Тепер я мушу повісити замка на свій розум і бажання і добрий рік повторювати вже здійснений і закінчений творчий процес на плівці в тяжких, каторжних умовах, з щоденними неполадками, хаосом убогості виробництва, холодом і злом. І так усе життя. Господи, поможи мені!
З/ІІ/ [19]46
Учора в “Советском искусстве” читав “Жизнь в цвету”. Читати мені було важко фізично. Очевидно, читання справило велике враження. Тепло реагував і, виступаючи, тепло промовляв мій друг В. Шкловський і С. Герасимов. Очевидно, річ має в собі якусь магію, її однаково сильно сприймають всі, хто читав чи слухав…
16/ІІ/ [19]46
Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалі в тяжкій самотності, я прошу Вас тільки про одне — хай візьмуть тоді в моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині моїй, на Україні, на українській землі. Чи може бути надмірною любов до батьківщини? Ні. Немає такої любові. І моя не була, хоч я і вмер від неї. Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення радянського народу засобами мистецтва, яке дослала мені доля і батько з матір’ю…
23/ІІ/ [19]46
Сьогодні знову меві дякували вірмени за фільм “Страва родная”, який я зробив для них, змонтувавши його й написавши… дикторський текст. Вони радіють, вони вітають мене, отсі культурні брати мої, вірмени. Вони кажуть: ми всі говоримо, що так зробити про нас фільм міг лише майстер, що любить свою батьківщину. Я слухаю сей високий комплімент і плачу. Так, я люблю Батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніжно, як син може любити, як дитя, як поет і громадянин…
2/IV [19]46
Двадцять дев’ятого березня читав у Спілці письменників “Життя в цвіту”. Читав аж три години. Народ слухав, як заворожений. І тільки після читання я помітив, як всі були збуджені і схвильовані. Всі встали і довго вітали мене оплесками. Я поклонився їм, вдячний за увагу і пошану. Проте мені було дуже сумно. Було в цьому вітанні, у всьому щось трохи подібне до демонстрації. Я бачив перед собою людей, які раділи моєму твору і раділи моїй працездатності. Раділи, що не загинув я від удару грубого і жорстокого кулака, не став духовним калікою, хамом і лакизою, не впав у розпач і не прокляв світу. Вже рознеслися чутки по Москві. Театри, шість театрів, вже вимагають п’єси. Напишу п’єсу. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фільм. Коли згадаю Потилиху — Майданек, всі труднощі, все нікчемство кіностудій, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не так багато осталося в мене. Жалько.
16/IV [19]46
З
гинув патріархальний устрій одноосібництва. І разом з ним щезла з життя безповоротно краса побуту, повір’я, одежі, тихої, лагідної поміркованості. Розпався клас селянства, обернувшись у людство. Розпад висвободив таку енергію, з якою не зрівнятися й атомній. В великих трудах, жертвах, утратах, напруженості, самовідданості родились герої, труженики.
— Хоч я в колгосп іти і не хотів, і лаю я його нишком на чім світ стоїть, — ну захищаю я його, як своє життя, бо він є мій колгосп. А не чий-небудь. Захищав і захищатиму, хто б на його не пробував іти землею, водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою…
На початку нової ери я до колгоспу іти не хотів, сс факт. І записали мене в нього так, на “ура”. Ну, я крутивсь, крутивсь і так і сяк — не виходить, живе. Тоді я розсердився і не посіяв. Пропаду, думаю, і вас потягну за собою в могилу. Отакий гріх совершив нечуваний, небачений. Боже ж мій, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом, як гній (взяти з “Міри життя” велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). І от з того часу рішив я критично поставитись до свого нехотіння. Мало чого я не хотів би. Не та доба. Отак як не потече Дніпро назад, не потече назад життя… Він буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченкові хліба і, коли той пристав до нього, який він гордий вихід знайшов з сього становища… Отаке-то. Я помічаю в цій картині, що тілечки змалював, веселу і лукаву усмішку недовір’я читача. Знаем, мовляв, усі твої брехні з коровою в бою і з… рушницею, що б’є з-за вугла. Смійтеся, се мене тішить, дуже тішить. Тепер життя ще поки що трудне і сліз (нраб) ще пролито так багато, що я годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмішку у друга свого читача.
Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я собі думаю: нехай мій твір буде мов та рясна яблуня, з якої кожний може струсити по мірі сил своїх. Кажуть, що справжній мистецький твір має в собі не один, а кілька смислів і вірним завжди лишається той, який людина для себе вибирає. Да й не в Оверкові ділоРозказав я про смерть Оверкову, проте не для сміху, а зовсім для другої мети. Я хочу прославити в ньому свій рід.
Багато вже прошуміло часу, мя виросли всі, порозумнішали, постаріли, щоб ділити великий і прекрасний світ на дві убогі половинки: куркульську, некуркульську.
Сила була. Сила буяла в Оверку. І гордість, як у царя. Ое був цар-парубок з двома орденами первої сотні Червоного Прапора. Я його бачу навколо себе, в багатьох героях. Він і Берлін забрав сьогодні…
12IV [19]4б
Я видів сон.
У полі жито золоте, скільки око гляне. І небо таке сине, таке барвисте, якого ніколи в світі не буває в житті. А коли й буває, а коли й здається, то хіба в надзвичайні часи. А було небо і степ України.
А на передньому плані посеред жита стояли три молоді, прекрасні дівчини з серпами. Стояли, одягнені в ту одежу, в яку вже не одягаються.
І плакали. Мовчки.
Небо, жито, дівоча краса, сонце і пекучі сльози трьох не здійснених жінок.
А був навіть не плач. Була невимовна мовчазна туга і сум. Не котилися сльози додолу. Застигли в очах.
Де ви?
25/V 1946
Я бачу картину.
Запрягшись у важкого плуга, Три вдови,
Зігнувшись від потуги над проклятою, политою кров’ю і потом землею, Три вдовиці, Зціпивши зуби й витріщивши очі,
Тягнуть соху, спотикаючись, в тваринячих шлеях, Три вдовиченьки — сестри мої, ластівки, Важко дишуть і проклинають світ Увесь, до одної людини. І я кляну і плачу разом з ними.
— Де ти була? Звідки ти? Тебе не убили? Невже тебе не вбили?
— Ні.
— І ніхто тебе не мучив, не гвалтував?
— Ні.
— Правда?
— А коли б і ні, яке се мав значення тепер, коли нічого, куди й на що не глянь, не осталось на своєму місці?
— Прости мене.
— Прощаю.
— Се співчуття, се не ревнощі.
— Я вірю. Я теж боялася щодня.
Читати “Щоденник” Олександра Довженка частина 3
Читати твори Олександра Довженка.
