“Valse Melancolique”
(частина 2)Читати новелу Ольги Кобилянської “Valse Melancolique” 1 частина
Артистка сиділа проти неї, спершися о спинку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер бездільно на колінах, а лице поблідло. Від сильного впливу музики поблідла, а очима просто освічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала інша сила, чим її власна, і як вона піддалася їй.
А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали по клавіатурі, мов білі листки…
Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами.
— Ви вроджена артистка, — говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку, — і я дуже щаслива, що ви опинилися між нами.
Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Мабуть, була призвичаєна до подібних слів. Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася такою дрібною й незначною перед нею, що й не находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов — великий чоловік, але й музика – не менший!
А вона сама ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги…
* * *
Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.
На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, — заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, — то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї.
— Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique,— сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень чи в дві неділі осталися самі обі дома.
— З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім розумінні. А з другої сторони — вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж… просто — “товпа”! Цікава я, як довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!
— Се вона їх погризла, Ганнусю.
— Дивна привичка гризти рукавиці.
— Вона і нігті гризе.
— Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; і з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати…
— Який мені Лафатер найшовся! — сміялася я з неї.
— А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків, “порядний”, і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, та що з кожним була б зараз “запанібрата”, а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш…
Я розсміялася.
— Вже щодо рук, то воно правда, — сказала я.
— А цілий світ не обнімала б?
— Нехай і так. Добре, що в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти. На те дав бог серце…
— О, розуміється! Треба борзо голівку під очіпочок пхати. Я таки кажу: царство на землі належиться все-таки тобі!
Тим закінчила всю свою критику про мене.
По якійсь хвилі, під час якої малювала пильно, обізвалася знов:
— Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна.
— Ти зараз своє! — запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно своєму серцю.
— Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? — говорила далі Ганнуся. — На її тлі виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме мені здається, а притім вірна, то метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!
— Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерті батька. Була сама коло нього, як дістав удар серця, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Казала: “Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…”
— Видиш, Мартухо? — кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з пензлем.
— За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила “музику” її нервів?
Я здвигнула плечима.
— Але вона й так грає ще чарівно…
І справді — грала чарівно…
* * *
Запанувала цілком над нами.
Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася на неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю “antique”, придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без “мотивів” любила її. Ні, обох любила я.
Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там праці “надпрограмової” для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.
— Ганнуся слушно називає тебе жінкою, — сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. — Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю, між тим коли з нас обох, т. є. З Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти — ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі…
Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками… Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею…
А вона, наче відчула те й хотіла піднести мене до себе, сказала:
— З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
— З тебе не менше, — впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.
— З мене — ні! — відтяла понуро, мовби я вразила її.
— О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності…
— Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа,— сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. — Я не з тих, що вміру люблять! — І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю.
— Вона — артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати її назавсіди до себе!
— І на неї прийде черга, — закинула я.
— На неї ніколи не прийде черга. Вона душею — артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того, вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ. Повинна вижити вповні, якою саме єсть…
Але не прив’язувалася до неї так, як до мене…
Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважливіших точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру… Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана почуттям якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичної рівноваги. У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді “музика” — так звали ми її не раз — починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно голосну кімнату.
Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз — що була найстарша з нас усіх, а по-друге… в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї, і се в’язало їх свободу…
* * *
Ми ділилися сумлінно домашньою працею.
Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.
Вона брала річ дуже поважно. “Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!” Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася… і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прорізними видумками, як “украшувати домашнє життя…” Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.
* * *
Одного дня випровадилося наше vis-a-vis [20] з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.
По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.
Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…
Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп’яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.
Відтак заграла.
Був сумерок, і вона грала з пам’яті.
Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.
Перша часть була весела, зграбна й елегантна.
Друга змінилася.
Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, — і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину…
Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа…
Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп’ян – саме де ноти кладуться, і опустила на них голову.
Мертва тишина…
А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах…
Я боялася перебивати тишину.
Але се й не була звичайна тишина.
Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.
Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…
Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.
Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком. Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.
— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.
— Вальс.
— Гарний…
— Так! Се Valse mélancolique.
— Чия композиція?
— Моя.
— Маєш у нотах?
— Ні, в душі…
І замовкла.
Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: “Ні, в душі”, — усунув собі заздалегідь усі допити. Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.
Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, — і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.
* * *
Одного разу чулася я дуже нещасливою.
Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.
Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його…
Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.
Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:
— Жінко!
Я підвелася.
Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима…
— Чого плачеш?
Я оповіла їй цілу історію.
Вона підсунула високо брови й спитала:
— Та ти тому плачеш?
— Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.
Вона здвигнула плечима так, як би хотіла сказати: “Ну, для тебе й того доволі”, — і не відповіла нічого.
Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:
— Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір’ю…
— Що значить гордість у порівнянні до любові? — спитала я.
Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:
— Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. — Потім піднявшися, спитала: — А що значить пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? — і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка на нашу вулицю.
Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши го лову на її коліна, спитала цілком стиха:
— Ти любила, музико?
— Любила…
І тишина.
— Ти любила, музико!
— Любила…
— Дуже?
— Є рід любові жінок, — обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, — на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсіди. Кожний рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони…
Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там…
До того розцвіту моєї душі потребувала я лише кілька слів його любові, — ми ніколи не говорили про любов до себе… вона існувала між нами лише німою музикою… так, як цвіт потребує не раз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізніше настане; але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосі, носив в очах, але — не вимовив… і я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала, шукала… ні! Шукаю її ще й тепер — і не можу її віднайти! Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в’януть і в воді відживають наново. Але одні лелії не оживають насвіжо в воді…
Не розумів мене. Характеру моєї любові не зрозумів.
“Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів”, — каже одна арабська пословиця. Матері не могли всюди самі бути й сотворили доньок і синів. Синів для доньок, а доньок для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він… ні… ні! — докинула нараз, заслонивши лице руками, — того я не вискажу! Одного дня, — говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху,— розійшлися ми лише так, до “завтра”; я з усміхом на устах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися. І не побачилися більше. Від’їхав, а ліпше сказати — втік.
Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною, — й таку розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге лише тоді, коли побачилася нараз без нього! Не знала, що з ним сталося, бо до нас не заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла його бачити. Відтак і там не бачила його ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, — і трохи не питала кожного прохожого: “Не бачили ви його?” Був — і нема…
Був і нема!
Але ніхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сміятися.
Пізніше довідалася я, що його перенесли на іншу посаду, і він від’їхав. Не прощався зо мною, бо — як казав — не мав відваги “ломити” мені серця. Я була лише до любові, — казав, — і не належала до тих, що їх береться за жінки.
Щоб ти знала, Мартухо, — говорила вже цілком спокійним голосом, — що оце не видумка, але правда, — і він любив мене… Оженився потім із донькою якогось багатого броварника й живе ось тут…
Але він уже не той, що був, із подібним духом! Вона запанувала над ним так, що стратив цілком первісний характер своєї істоти. Став об’єктивною машиною, і вся барвність, і звучність його єства, і гнучкість його душі зникли.
Неначе без характеру остався…
— І ти не бачилася більше з ним? — спитала я.
— Ні. Лише три рази стрітилася. Розминаючись, уп’ялив на мене очі, мовби хотів поглядом своїм прив’язати мене навіки до себе, навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені ноги. — Потім розсміялася тихо, з глумом, що мене аж морозом пробігло. — Жалує за мною, Мартухо, — додала зниженим голосом, — жалує й каже, що його переслідує прикре прочуття, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний…
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому свою душу, розложила її перед ним, мов вахляр, а він – мужик…
3 неописаною погордою вимовила се слово. Здавалося, коли б учув він се слово й тон, яким вимовила його, був би вбив її.
— Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, — додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху… Я знаю. Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих вершинах… Я його музикант.
Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні очі, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.
— Пожди, — промовила, — як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде відповідати. Наша музика запре всім віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але відтак… — і я, і він розживемо вповні…
В її голосі дрижала здержувана радість, і, неначе втомлена сильним зворушенням якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене вповні свій ніжний класичний профіль.
Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій погляд спочивав на ній, по раз перший за нашого знайомства показалося в неї щось таке отверте, перейняте потайним, загадочним щастям якимось, — і мене взяв несказанний жаль. Я відчула виразно жаль за неї… Відтак промайнув мій погляд, немов потягнений невидимою силою, до дверей кімнати, створених широко, де стояв інструмент, — сей її світ.
Я опустила наново голову на її коліна і, притиснувши вуста до її руки, попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse melancolique. Мені хотілось його чути…
Пішла й грала.
Не знаю… просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, в закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь… за щастям, може? — і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…
Я плакала.
Що мені вся гордість, про яку мені говорила, що її треба плекати, щоб удержатися на поверхні життя, — що мені по ній!
Та звідки її й візьму, коли не піднімається сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона. Ані в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а вже найменше в плеканні гордості! Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб повзав…
Тому повзаю, й корюся до сьогоднішньої днини, й належу до тих тисячок, що родяться на те, щоб без нагороди гинути!
* * *
В два дні по тім від’їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її телефонічне до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.
— Се щось цілком без сильних акцій, — замітила та, підносячи здивовано брови вгору. — Правду сказазши, я надіялася чогось бурливішого…
— Ну, — сказала я, — не кожний годен творити голосні акції; але я не знаю, воно здається мені таким смутним і блідим…
— Однак вона вижидає ще чогось від життя, — обізвалася артистка.
— О ні, не вижидає нічого більше!
— Ні? А що говорить Valse mélancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведенням, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…
— За чим, Ганнусю?
— Е, ти того не розумієш…
— Щастя, Ганнусю?
— Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:
— А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі…
* * *
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов’ю, — здавалося, відкрила на ній знов якусь там красу…
Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати…
І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, “щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора”. Вернулася скорше, як за дві неділі. Її мати померла, і по похороні вона вернулася. Приїхала бліда, тиха — мов замерзла на тілі й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору… Ганнуся аж рамена вгору підняла…
— Се подих смерті завис на мені, — оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися…
Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.
Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима… ні, ні, не забуду її ніколи! Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещасна по смерті батька. Раз — його утрата, а по-друге — тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя пересвідченням, що була вуйкові тягарем… Просила заодно смерті в бога, і її одинокою розривкою була біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі… І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духу та робити з нього безсильного покірного раба, — попсував усі її старання, і вона ридала, мов божевільна!..
І не може позбутися якогось смертельного подиху, що обхопив її під час сього співу над гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме коли матір ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву барву, і все було таке погідне, мов прибралося нарочне в красу на те свято, коли хто вертається назад в лоно природи. Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу! Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого польоту, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так… попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві! І справді, була цілком пригнетена.
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов’ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, — і се все не осталося без наслідків.
— Я трачу між вами почуття самоти, — говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом…
І тим були ми вже вдоволені.
Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повертала до давнього настрою… Здавалося, помирилася з життям. До музики звернулася з подвійним запалом. Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.
* * *
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси…
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм думкам.
Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо “Віроломна” і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще — я була нареченою професора… того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, — він для одного свого товариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь…
Думаючи про се й те, спинявся мій погляд уже наново на ній, на тій вузькій, високій темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас…
“Коли б їх хто замкнув легко так!” — промайнуло мені в голові, але я не мала охоти встати й підійти туди… Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, розлягаючися в нім завсіди вигідно… Він стояв простий, дерев’яний, саме в тіні.
Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.
— Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…
— Запри ти їх!
— Мені лежиться так добре…
— То запрім їх разом! — попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.
— Ходім!
Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої і енергійним, поспішним рухом заперли… ні, гримнула дівчина дверми і замком.
— Разить мене темнота, — пробурмотіла, звиняючися, до мене, вхопила мене за руку й притягнула до себе на отоманку.
— Сиди тут!
Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Ціла душа ждала чогось… Ганнуся мовчала, мов німа.
Згодом почулися кроки на сходах, — легкі, але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче… врешті — ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди… Ми чули, як вона там, у кімнаті, отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп’яна… там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас. Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, мов другу тінь, тягнула щось із створеної наново кімнати за собою… Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
— Добре, що ти прийшла, музико, — обізвалася Ганнуся, — ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.
— Чую. Прошу, запаліть лампу! — заговорила зміненим голосом.
Я вибалушила крізь темряву очі на неї, — таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї. Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі… І артистка побачила на ній зміну.
— Софійко, ти хора? — кинулася до неї.
— Ах, ні, ні! — запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
— Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.
— Я не голодна, — відповіла, — їжте самі… Я буду грати. Заки з’їсте, я буду грати.
— Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! — попросили ми обі відразу, й обі приступили до неї.
— Ні, не буду, не можу! — Дивилася на нас такими великими благаючими очима! — Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!
— Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені…
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву “Valse melancolique”, як тепер. Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
— Тепер дайте мені їсти, — сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…
Ми піднялися, урадувані її словами…
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися,— вигиналася якраз найвигідніше, — коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн… Вона струхліла.
— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.
— Струна! — крикнула я.
— Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.
— Резонатор? — спитала Ганнуся.
— Струна…
— Отже — струна!
І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла…
— А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! — обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни — зомліла…
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
— Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? — питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. — Чому, чому?.. Але чому казала? — домагалася, і великі сльози котилися з її очей… — Чому казала, коли не спроневірився!..
* * *
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар. Не міг їй помогти. Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.
* * *
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Г
аннуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй “музика” служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима… Фортеп’ян “музики” забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки…
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом — і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, [21] то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
— Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець — мій. Я заробляю сама на нього, і він — мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!
І може, справді, я того не розумію! Але… що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата… хоч… розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й “музика”, той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні!
Лиш вона не могла вижити вповні.
Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного духу, — самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі…
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя… Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..
1897р.
[1] — Меланхолійний вальс (франц.).
[2] — Штука — мистецтво.
[3] — Найкраща улюблениця долі (нім.).
[4] — Я — улюблениця долі (нім.).
[5] — Матура — екзамен.
[6] — Мимохідь (франц.).
[7] — Чічка— квітка
[8] — Середовище (франц.).
[9] — Дякую красно (нім.).
[10] — Лижви — ковзани.
[11] — Година конверзації — розмовний урок.
[12] — Софі.
[13] — Дуже порядна й гарна (нім.).
[14] — Фризура — зачіска.
[15] — По-античному (франц.).
[16] — Античний тип (франц.).
[17] — Ціха — прикмета, риса.
[18] — улюблениця долі (нім.).
[19] — Отже (лат.).
[20] — Сусіди напроти (франц.).
[21] — Заводовий — фаховий, професійний.
Читати твори Ольги Кобилянської.
